— Мій чоловіче,— почала несміло дружина, щоб не розсердити його ще дужче,— я бачу, що в тебе знову неприємності в палаці. Все це остаточно зіпсує твоє здоров'я.
— Це нечувано! — вибухнув, нарешті, старший міністр.— Ти знаєш, що затіяв Мацюсь?
Міністерша глибоко зітхнула.
— Ти знаєш, що затіяв Мацюсь? Мацюсь їде в гості до короля лю-до-же-рів. Розумієш? Там не був іще жоден з білих королів. Розумієш? Його там зжеруть. Напевно зжеруть. Я в розпачі.
— Але хіба не можна його відрадити?
— Відраджуй сама, якщо хочеш. Я не збираюся вдруге сидіти в буцегарні. Він упертий і легковажний.
— Ну гаразд, а що було б, якби його, крий боже, з'їли?
— О жінко, зрозумій, ми повинні тепер зробити так, щоб керував країною весь народ, і король повинен підписати папір — це зветься маніфест — і має відбутися врочисте відкриття першого сейму. Хто ж підпише маніфест, хто відкриє сейм, коли Мацюсь буде в череві цього дикуна? Через рік хай його з'їдять, але зараз він конче потрібний.
У міністра був ще один клопіт: пустити Мацюся самого в таку небезпечну подорож не можна, а їхати з ним ніхто не хотів.
А Мацюсь не на жарт лаштувався в дорогу.
По всьому місту ширилися чутки, що король їде в країну людожерів. Дорослі хитали головами, а діти страшенно заздрили.
— Ваша величність,— сказав якось лікар,— опинитися в череві дикуна — дуже неприємно. Напевно, вони схочуть засмажити вашу величність на рожні, а через те, що білок від жару скипається, ваша королівська величність...
— Любий лікарю,— мовив Мацюсь,— мене вже мали вбити, розстріляти й повісити, та все якось минулося. Може, цей дикий князь каже правду, може, вони гостинні й не зжеруть мене. Я вже так надумав, пообіцяв, а королі повинні дотримувати слова.
Нарешті було вирішено, хто поїде з Мацюсем: старий професор, який знав п'ятдесят мов, капітан, тільки без дітей, бо їхня мати дуже за них боялася, а в останню хвилину пристали ще Фелек та лікар. Лікар не знав африканських хвороб, тому купив грубелезну книгу з їхнім описом і поклав у валізку всі необхідні ліки. Уже в останню мить приїхали англійський моряк та французький мандрівник і попросили, щоб Мацюсь узяв їх з собою. Багажу взяли мало, бо теплого одягу вони не потребували, до того ж на верблюдах не можна везти занадто багато валіз.
Отож наші мандрівники сіли в поїзд і поїхали. Їдуть, їдуть, їдуть, їдуть, аж нарешті дісталися до моря. Пересіли на корабель і попливли далі. На морі заскочила їх велика буря, почала дошкуляти морська хвороба, і лікар уперше застосував свої ліки. Він страшенно сердився.
— І навіщо тільки я став королівським лікарем? — скаржився він капітанові корабля.— Коли б я був звичайним лікарем, то сидів би собі в затишному кабінеті, ходив би в лікарню, а тепер змушений вештатися по світу. І взагалі, опинитися в череві дикуна в моєму віці — річ дуже неприємна.
Зате капітан дедалі веселішав. Він згадав, як іще хлопчиськом утік з батьківського дому і бився з дикунами. Але найбільше радів Фелек.
— Коли ти їхав до білих королів, то мене не брав з собою, взяв лише капітанових мазунчиків. А як довелося їхати до людожерів, вони тебе покинули, а Фелек їде!
— Мій Фелеку,— виправдовувався зніяковілий Мацюсь,— тебе тоді не запросили, а етикет дозволяє брати лише запрошених. Стасек і Геленка хотіли зараз їхати зі мною, тільки їм мати не дозволила.
— Я не серджуся,— сказав Фелек.
Прибули наші мандрівники в порт, зійшли з корабля і ще два дні їхали залізницею. Тут уже росли пальми, фінікові та фігові дерева, гарні банани, і Мацюсь увесь час захоплено вигукував. А негритянський князь лише посміхався, і його білі зуби так виблискували, що аж страшно ставало.
— Це ще не африканський ліс, далі побачите, що таке справжні джунглі.
Але замість лісу вони побачили пустелю. Нічого довкола, лише пісок та пісок. Як у морі вода, так тут пісок. В останньому селищі зустріли невеликий загін білих солдатів і сказали їм, що мандрують до країни людожерів.
— Ну що ж, хочете, то їдьте,— усміхнувся командир загону.— Багато хто туди їхав, але ми щось не пам'ятаємо, щоб хтось повертався назад.
— А може, нам пощастить,— озвався Мацюсь.
— Спробуйте, тільки щоб потім не мали до мене претензій, ніби я вас не попередив. Люди, до яких ви їдете, дуже дикі.
Негритянський князь купив трьох верблюдів і поїхав далі сам, щоб якнайкраще все приготувати, а їм, Мацюсеві та його друзям, звелів чекати, поки він повернеться.
— Слухайте,— сказав офіцер білого гарнізону.— Мене ви не обдурите, я битий жак. Ви не прості мандрівники. Їдуть з вами два маленьких хлопчики, якийсь дідок. І цей дикун, що з вами приїхав, певно, дуже поважна персона. В нього в носі така черепашка, яку може носити лише той, хто належить до королівської родини.
Отож бачать наші мандрівники, що приховувати нічого, і розказали геть усю правду офіцерові. Той чував про Мацюся, бо раз у кілька місяців до гарнізону надходила пошта й привозила газети.
— Тоді інша справа. Може, вам пощастить. Треба визнати, що ці дикуни дуже гостинні, і кажу наперед: або ви зовсім не повернетесь, або одержите силу-силенну подарунків. У них стільки золота й брильянтів, що вони не знають, куди їх дівати, і за кожну дрібницю — за торбинку пороху, дзеркальце чи люльку — дають кілька жмень золота.
Мандрівники звеселіли. Старий професор цілісінькими днями лежав у піску на сонці, бо лікар сказав, що це дуже корисно для його хворих ніг. Увечері він ходив у негритянські курені і там записував нові вислови, яких наука ще не знала.
Фелек так об'ївся фруктами, що лікар мусив дати йому з своєї аптечки ложку рицини. А англієць із французом час од часу брали Мацюся на полювання. Мацюсь навчився їздити на верблюдах. І це було дуже приємно.
Розділ двадцять третій
Якось уночі вбігає до намету мандрівників переляканий негр-слуга і кричить, що на них напали — їх зрадили!
— Ой, я нещасний, пішов служити до білих! Мої мені цього не подарують, вони мене вб'ють! Ой, я нещасний, що мені діяти?
Всі посхоплювалися з своїх похідних ліжок, взяли зброю, в кого яка була — і ждуть.
Ніч темна. Нічого не видно. Тільки десь здалеку, з пустелі, чути дивний галас, ніби суне великий натовп. Дивно, що з гарнізону білих ніхто не стріляє й не видно ніякої метушні.