І вони глянули один одному в вічі.
— Але ж Мацюсь помер?
— Ну то й що, як помер? Малювати можна. Чи дозволять твої господарі, щоб я прийшов до тебе ввечері?
— Запитаю: певно, дозволять. Вони добрі, мої господарі. Купили книжки і все інше. І чоботи, може, куплять.
— А диви, який той багач свиня. Має нову шапку, то глузує з дірявих чобіт. Добре, що ти з ним не бився. Його батько багатій. А той бовдур приндиться, бо знає, що батько приятелює з директором. Але ми його так натовчемо, що довго пам'ятатиме. Не в школі, а деінде злапаємо. Отже, не забувай про картинку.
— Дякую.
Йде Мацюсь, думає.
"Був королем — правив народом. А тепер не можу зарадити з одним класом. Виступав у парламенті й не соромився, а тепер соромлюся говорити до хлопців. Тепер я розумію, чому Стефан не хотів з ними заводитися. Найгірше, що вони дошкуляють і глузують... Знову казатимуть: "Приблуда, в дірявих чоботях". Ну, то й хай кажуть".
Наступного дня в Мацюся вже був готовий план.
На першому ж уроці він підвівся, попросив слова і каже:
— Я знайда, приблуда, у мене діряві чоботи. Коли ви не хочете, щоб я ходив до школи, можу не ходити. Адже вчителька не повинна мати через мене неприємності. Проголосуємо: якщо більшість не хоче — гаразд, не буду ходити. Не думайте, що я боюся. Може, хтось хоче битися? Будь ласка, але не в школі. Домовимось і битимемося при свідках. У вас так: якщо вчитель б'є — його слухають. Я ж думаю, що краще слухатись, коли не б'ють. І поки діти не перестануть битися між собою, то годі й думати, щоб їх не били дорослі. Знаю, можна інколи посваритися, але треба гуртом розібратися, чия ж правда. Отже, не треба одразу битися.
Під час промови Мацюся залунали голоси:
— О-о-о, як розміркував.
— Що це за лекція?
— Знайда хоче бути нашим професором.
— Божевільний.
— Хай забирається теть.
І коли Мацюсь нарешті сказав, щоб підняли руки ті, хто його не хоче, більше ніж половина піднесли руки вгору. Тоді Мацюсь сказав так:
— Не думайте, що я не чую, як дехто бурмоче собі під ніс, і не роблю з того ніяких висновків. Я встав і кажу голосно, а ті знають, що неправда їхня, і тому бурмочуть собі під ніс. Отже, хто не хоче, щоб я ходив до школи, хай піднесе руку.
ї ліс рук звівся вгору. Вчителька хотіла щось сказати, хотіла затримати Мацюся, але він схопив книжки та зошити й рвучко вийшов з класу.
Дорогою Мацюся наздогнав один з учнів і став просити повернутися, мовляв, сталася помилка — багато хто не зрозумів. Він, мовляв, теж підняв угору руку, бо думав, що треба підняти, аби Мацюсь лишився.
— От побачиш, що тобі вже не дошкулятимуть. Ми знаємо, хто проти тебе всіх підбурював. Ну? Повертайся, Мартинеку. Сам бачиш тепер, який ти гордий. Кажу, сталася помилка, а ти мовчиш. Диви, який ти.
Мацюсь ніби чує й не чує, що каже школяр. Жаль йому вчительки й шкода кидати школу. Але що вдієш? Коли його навіть з найважчого ув'язнення вигнали, то як могли прийняти в школі? Адже відомо: помер Мацюсь. То навіщо ж блукати йому між людей?
Повернувся Мацюсь додому, взяв із схованки щоденника й записав: "Життя гірке",— сказав Валентин. Тоді я не розумів, що це означає. Тепер розумію".
Розділ тридцять третій
Скандал. Ще й який! Ніби в Мацюсеві сидить щось таке, що, де б він не з'явився, зразу ж завдасть усім клопоту. Був королем — відомо, що діялось. Серед дикунів, серед королів, серед дорослих та дітей — усюди він щось починав, усюди змінював звичні порядки, ніби відкривав людям очі.
От і в тихому селі загуло, як у вулику. Утворилося дві партії: проти Мартинека й за Мартинека.
— Той приблуда казав у класі, що вчителя не треба слухатися, коли він б'є. Казав, що битиме всіх, у кого цілі чоботи й нові шапки. А вчителька наказує, щоб його попросили, аби ходив до школи. В одного учня зникло перо: це, певно, Мартинек поцупив, а сам удає ображеного.
Від дітей перейшло на дорослих. Одні хвалять директора, інші — вчительку. Мацюсеві господарі тримають Мацюсів бік:
— Тихий, слухняний, працьовитий, міркує, як старий. Мартинекова правда,— і край.
— Овва, які добродії: на язик добрі, а чобіт йому не купили. А той голодранець хазяйській дитині заздрить на нову шапку.
І починають намовляти один на одного: той п'яниця, той ледар, а той брехун.
— Який батько, такий син.
А були й такі, які казали, що взагалі краще без шкіл.
— Наука тільки розбещує дітей, одвертає від роботи.
— Нема ні пошани до старших, ані поваги до заможних і статечних господарів.
З тиждень отак вирувало в селі. Нарешті Мацюсь повернувся до школи. Ніби вчить арифметику, але не поривається до наступного класу. Повернувся Мацюсь ні покірний, ні гордий — такий, як був. Тільки що не сам тепер повертається додому, а з тим хлопцем, який гарно малює. І на одній парті з ним сидить.
Жодного разу Мацюсь іще не бився, але хлопці якось відчувають, що заводитися з ним не варто.
А як же всі здивувалися, коли одного разу Мацюсь сказав, що хоче гратися в сніжки.
Мабуть, пригадав Мацюсь війну у королівському саду.
...— В кого тричі влучили — того вбито. Хто впав — захоплено в полон.
Мацюсь воює разом з іншими, але виходить так, наче він ватажок. Бо коли він щось каже, всі з ним погоджуються. І нікому ніколи Мацюсь не зауважить: "Ех, ти там багато знаєш",— а кожного вислухає і, коли той добре радить, одразу ж погоджується, а коли погано, то дещо змінить так, щоб вийшло добре, або розтлумачить, чому не можна.
— Виберімо генералів,— пропонує хтось.
— Нащо? — питає Мацюсь.— Зробімо краще так: хай кожен п'ять разів кине сніжку в ціль. Запишемо, хто добре влучав, й поділимося на дві рівні партії.
Хлопцям кортить розпочати битву, та все щось заважає: то відлига настане, то сніг надто сухий. А Мацюсь не квапиться.
— Краще зачекати, аби тільки все вдалося добре.
Учні із старшого класу хочуть пристати до них.
— Зараз ні: треба спершу самим спробувати.
Три дні тренувалися й зводили снігові вали.
Ніхто вже не називає Мацюся гордим. Усі люблять його. Він найбільше казок знає, та ще й яких дивовижних.
Зростає Мацюсева слава. І чим далі, то кожен дужче цікавиться, що він за один. Знають, ніби Мартинек син наглядача в'язниці, але де?