— Про мене, хай думає, що його зверху. З мене досить і певності своєї правоти. Але ж до чого мене дивує оте його нахабство безмірне. По щирості сказати — що він знає! Ціле життя біля ковадла, школи сільської — і то не закінчив. А береться про такі питання дискутувати, що вони йому і в сні не снилися.
Артем на це, вже трохи заспокоївшись, відкаже, хоч і сердито, але стримано:
— Да, правда твоя: біля ковадла й виріс і в гімназії, як ти, не вчився. Школи навіть сільської, на жаль, не закінчив. Та проте, як це не дивно тобі, а теж на плечах голову, не гарбуза, маю. Бачу, за кого ти руку гнеш. Та що ти за птиця!
— Ану, ну, цікаво! — роблено засміється Павло. Артем помовчить трохи, мовби надумує,— а потім:
— Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі — хто ти. Ні, це я, Павле, не питаюся в тебе. Це згадав — у якійсь книжці попалося. Хо-роша приказка! А друзів твоїх ми й самі знаємо. Один Чумак що за хвигура! Біля ста десятин у батька, та. й ще оце столипінської купує. "Соків, як ти кажеш, набирає в себе". Це ти правильно сказав, іменно — соків набирає. Або й Гмирівну взяти... папашу її, власне. Оце, відкупивши в князя Куракіна млини на греблі, сукновальню думає заводити. Теж набере соків! Це вірно. Але яка нам з цього радість? ' Павло криво усміхнений:
— Отож-то й воно. Пупом ти на світ дивишся, а не очима. От через те для тебе і життя тільки в травленні власного шлунка. Ніяких вищих інтересів не маєш. Сумно за тебе!
— А ти не сумуй. Що я тобі таке!
— Сумно не за тебе персонально. А взагалі, що отак може жити на світі людина. Та це ж трагедія! — і навіть удавано жахався.
— Співай, співай,— вона довга. А тільки навряд щоб ти тут щось виспівав. Бачимо, на чий ти млин воду ллєш. На чию... сукновальню! — А помовчавши трохи: — Це що ж, мабуть, на те ти і в гімназії вчишся? Та певно ж!
— Ну, нащо я вчусь, про це ми не будемо зараз! — блідий од хвилювання, на ноги зводячись, мовить Павло.— Не твого це розуму діло. Ти собі знай одне — куй!
— О, я куватиму, будь певен. Та так куватиму, що краще й ти не попадайсь під руку — блин з тебе буде!
На цьому й облишать. Піде Павло. Без нього ще трохи побалакають. А потім і собі порозходяться. Затихне, спорожніє в дворі. Остап десь на вулиці на посиденьках з чоловіками, піде й Мотря до своїх на Белебень. Орися з подругами десь побіжить на гулі. Іноді й Артем з хлопцями піде на вулицю до молоді чи з Тимком до свого товариства в економію.
Але частіше, бувало, оцими розмовами збуджений, просто як неприкаяний тиняється дома, не знаючи, де себе діти. І так же йому нудно та якось каламутно. Піде в клуню, ляже на сіно, очі заплющить — не щоб заснути, а щоб думати краще. Та й лежить отак, думає всячину. Про життя взагалі, про своє життя, про сьогоднішню суперечку з Павлом. І ще раз передумає все од початку. Кожне слово Павлове і своє зважить. Та й — правда таки на його боці. Нехай що не каже Павло. Але нема що таїти — трудно йому з ученим змагатися, таки лихо — невчений. Що ж ті три зими в школі! А кузня з постійною тиснявою народу в. ній хоч і добра була школа, та до якогось часу, поки менший був. А як виростати став, то вже не вистачати стало науки цієї. Якось і дядька Лавріна вже догнав — нічому більш у нього повчитися, та й життя цілої Вітрової Балки пройшов уже, як заяложеного букваря.
Треба вже далі в науку. І як дійде до цього, зразу й згадає батька. Це ж, либонь, іще молодшим, як він оце зараз, колись батько вирядився в широкий світ. Час уже, далебі, час і йому про це думати. Не доки ж сидіти в оцій Вітровій Балці: "Під лежачий камінь і вода не тече". Аж не влежить хлопець.
Вийде з клуні, по двору поникає, нудьгуючи, потім зайде до хати.
Нікого в хаті. Хіба, може, мати на полу спочити лягла — спить: очі закриті. Підійде хлопець до столу, а на покуті — книжок жмут, що набрав в учителя читати. Дещо і з Павло-вих старих підручників. Аж очі займуться в Артема. Сяде кінці столу, вибере якусь книжку та й почне читати. Але книжки в Павла що не рік, то трудніші. Мучить, мучить себе та й ні — покладе книжку. Зітхне тяжко і схилиться в задумі на руку.
— Не журись, сину.
Кинувся Артем, глянув — мати: не спить уже. Дивиться на нього, чогось усміхається стиха.
— Чого ви, мамо?
— Дивилась оце на тебе, сину, та й здумала, як ти говорив отоді з Павлом. Молодець-таки ти, Артеме. Дарма що не-вчений і молодший за нього. А правдива твоя-таки мова. Якось у нього справді дивно ті люди: і біднота селянська, і Гмиря та Чумак — всі в один гурт, українці, каже. А ти правдивіш, сину, за всіх, хто б вони не були, раз трудящі, убогі, скривджені. Праведне серце маєш. А ще дивилась на тебе та й те подумала, що якби тобі до щирого серця та ще науки доброї...
— Я оце, мамо, тільки-но сам про це думав. Що рости мені треба, а рости мені тут уже й ні на чому. Ото як деревина корінням дійшла до глею,— глибше вже нікуди. Пересаджувати треба на глибший грунт. То отак і мені чисто. Мабуть, уже час мені, мамо, ноги на плечі та й подаватись десь із Вітрової Балки. На завод чи на шахту..
Мати звелася на полу і занепокоєно мовила:
— Думаєш, сину, там добро? Думаєш, туди люди йдуть щастя шукати? Ідуть, як уже край прийде. Як ніде вже дітись: і землі немає, і заробітків на селі не знайдуть. А в тебе ж є робота, та й дома ж таки.— Потім замовкла в задумі, а згодом іще додала: — Це ж і Остапові цієї осені на призов. А ще як і ти підеш, якраз зостанемося самі собі, наче сироти. Не треба ще, сину, про це думати. Та й молодий іще. Не втече од тебе ні завод, ні шахта.
. — Завод не втече, та життя, мамо, не стоїть на місці — тече.
— Ой лишенько ж, тяжке: літа, літа обсіли чоловіка! усміхнулась мати та й отак жартом закінчила про те розмову.
Одного разу (було це на цьому ж тижні), саме жали ячмінь, а він уже перестиг — сиплеться, тільки й можна по росі ранками жати, отож пожали, поки можна було, та й вернулися із степу зарані перед обідом. Додому — аж Артем дома чогось, не в кузні. Мати тільки вздріла його в дворі, зразу й занепокоїлась. Та мерщій з розпитами до нього — що трапилось. Але Артем — нічого, мовляв, такого не трапилось, дали рощот, та й усе. А за що? Артем і розповів тоді.