Що лиш манить озерами синіх очей
Та й зникає, як сон гарячкових ночей...—
чи справжній оазис з усіма цілковито реальними й приступними для нього розкошами —
Де б міг спрагу смертельну свою втамувать І вже потім повік тебе вірно кохать.
Звичайно, це була "поезія". Проте, як не дивно, але міркуючи й прозою над цим, він приходив майже до тих самих висновків. Що кохає не в жарт-таки Мар'яну. Що ні з ким іще не було йому отак хороше, як із нею. А як з першого ж дня була привітна до нього, хоча й стримана, то навіть стало здаватись Павлові (взагалі не збалуваному жіночою ласкою), що саме про таку дівчину він і мріяв завжди.
Але все це були найпотайніші думки Павлові. Навіть Мар'яні про це не говорив іще. Та, мабуть, із самого його ставлення до дівчини не трудно було відгадати справжні його почуття та наміри. Іще чарівливішою стала Мар'яна. Та й усі гмирівці якось одразу змінилися до нього. Стара Гмириха тепер була й собі привітніша з ним. І хлопці ще приязніші стали. Та й навіть сам Архип Терентійович, з самого початку застерігши дочку — "гляди ж мені, Мар'яно, бо й шкуру спус-тю!" — тепер досить поблажливо ставився до їхніх любовних побачень: Павло справляв на нього непогане враження. Однак на перші враження Гмиря не покладався. При кожній нагоді все промацував хлопця, чим він таки справді дихає, що воно за один. Бо тепер серед учених, мовляв, теж усякі є. Тим-то завжди заводив з Павлом розмови на серйозні теми, громадсько-політичні більш.
Павло зразу "розкусив" Гмирю. І завжди був із ним поважний у розмові. На кожному кроці намагався, вченість свою показати та громадську активність виявити.
Уже з перших днів по приїзді Павло зразу і взявся до роботи. Використовуючи досвід Корніїв на хуторі, почав і собі — з молоді. Спершу найближчих, колишніх своїх приятелів по школі, став привертати до себе. Давав книжки українські читати. Іноді сходились до нього в школу — читали гуртом уголос, розучували пісень, таких, що й не чули ніколи тут — козацьких. Потім став уже з ними й на вулицю ходити, на гулі, в ширшому колі виступати. І так взагалі, де тільки гурт натрапить.
Коли-не-коли Павло отак і до Гармашів забреде. Сам-то сюди ніколи не здумає (давня ворожнеча між хлопцями не затихла), але іноді, проходячи повз двір чи до Чумака на хутір у гості, чи просто з рушником на плечі до потоку, поздоровкається через тин, а з гурту буває й гукне хтось: "Заходьте до гурту, Макаровичу!" Іноді відмовиться тим, що ніколи, а часом і зайде, аж сам милуючися своїм "демократизмом". Підсяде до гурту, почастує цигарками — для такого випадку завжди пачку дешевих носив у кишені. Спитає, якою проблемою голову сушать еобі. Рідко коли без іронії.
— Та...— ухиляючись од прямої відповіді, відповість котрийсь,— посходились оце та й розгомонілися.
— Що в кого болить, той про те й гомонить! — скаже Мусій Скоряк.— Про своє життя злиденне розбалакались. Товчемо воду в ступі.— На цьому помовчить, ніби вагаючись, і раптом не стерпить: — Макаровичу, ну от ти ж учений у нас, книги всякі читаєш. Невже-таки воно скрізь отаке? Чи як воно по інших краях люди живуть?
— Усяко є,— відповість Павло та й почне розповідати. Чого-чого тільки! Про чужі краї, що в них сам хоч і не бував, але з книг вичитав. Про Україну з давніх-давен аж до цього часу. І про що б не розповідав,— говорив складно, як з книги читає, і цікаво дуже. Отак і слухали його — принишклі. Хіба що з жінок котрась здивується вголос,, чи хтось із старших недовірливо з усмішкою чвиркне крізь зуби, чи Артем слухає-слухає та й зітхне придушено із жадоби знання, та із заздрості до Павла, та із жалю за свою малописьменність. Часом усім єством своїм хлопець і почуває, і розуміє, що Павло щось не так, "не туди гне", а заперечити гаразд і не знає як. Наче слів таких не підбере. Та на це не зважає: раз треба, значить, треба! І вже як умів (хоч, може, часом не дуже переконливо виходило та кострубато трохи) сперечався з Павлом, про що б не зайшла мова. Чи про давнє історичне минуле України, що в Павлових розповідях виступало, як чарівна казка, що в ній український народ, навіть перебуваючи у постійній напрузі та боротьбі з зовнішніми ворогами — татарами, турками та ляхами,— сам проміж себе жив ідилічним життям, без сварок, в злагоді — по тихих мальовничих селах та містах, в зелених балках, під ясним блакитним небом. Неначе справді — "у тихім раї на землі"40. Артем крутив головою, не вірив Павлові. Мовляв, коли вже були багаті та бідні, злагоди там не шукай! І раю. Для багатих то, звісно, завжди був рай. А от доля бідноти — відома. Та досить послухати, як у піснях народних про те життя співається, у справжніх бідняцьких
—
народних піснях: "Ой наступає та чорна хмара..." Не було миру й тоді поміж голотою та дуками. Чи заходила мова про теперішнє життя, коли (як доводив Павло) український народ саме через ворожнечу, незлагоду в своїй громаді перестав уже бути дужою нацією, що з нею мусили б рахуватися інші, що могла б вибороти собі місце під сонцем. Тим-то і особливо тепер, коли все ж до певної міри внаслідок столипінської земельної реформи41 є вже умови і економічного, та й культурного набирання соків у себе (звичайно, в першу чергу оке ремими клітинками, а через це потім і цілим організмом всієї нації),— така ворожнеча подібна до хвороби. А хто вносить цю інфекцію — той вроді мікроб.
— Он як! — аж на лікоть поривно схопився Артем.— То це виходить, братця, ми якраз і є оті мікроби!
Та й ото як зчепляться з Павлом. Один на один. З присутніх навмисне ніхто не встряє, хоч і кипить не один серцем на Павла,— Артем і сам упорається. І тільки дивляться — не байдуже, звичайно,— то хмурячись, то розхмурюючись на оцей двобій. Не скоро вже встряне котрийсь із гурту (найчастіше той же дядько Мусій) та й розборонить.
— Ну, годі вже вам, хлопці. Далебі, як півні, зчепилися. Не те, щоб погомоніти тихо-мирно... Так ні, знайдуть причину. Годі вже вам! — та й навіть за руку візьме котрогось, що його оце зараз "зверху", а до другого посміхнеться,— нехай уже твоє на цей раз буде "насподі".
Та отак і вгамує хлопців. Тільки ще огризнеться кожен. Якщо Павло це, то аж блідий од нервування хіба кине погордливо: