Думав і про себе, про матір, про брата та Орисю, але завжди і ці думи перепліталися з думою про батька: як би це жили з ним та як це житимуть самі без нього.
І навіть коли потім удень заснув був з утоми,— і уві сні бачив батька. Ще й приснився так яскраво, що, прокинувшись, хлопець не зразу добрав — чи то снилося, чи оце тепер він спить, а йому такий страшний сон: тужба в хаті, чужі жінки, як ворони, на лаві, свічка горить перед образами. Потім очумався,— підступило до горла знов і такий жаль у серці, що аж заплющився знов: може, ще засне та й іще уві сні побачить. А як не міг заснути, то хоч думав-передумував отой сон.
> Ніби це в кузні. Входить він, а біля ковадла батько кує — аж іскри бризками у всі боки. Такий, як і завжди,— бадьорий, шапка на потилицю збита, у ремінному нагруднику. Артемко аж зупинився на порозі й радісними очима прикипів до нього. А в голові думка перша — про матір: "Що ж то вони наказали? Ну й мати ж — отак піддурили. Он воно що — батько кують, а не вмерли". Серце дуже б'ється в хлопця. Ступив через поріг. А батько саме одвихнувся од ковадла до горна й поклав шмат заліза в жар. Дядько Лаврін біля тисків саме. То Артем кинувся до міха і.став дути. Батько підкинув вугілля в горно. Потім узяв віхтик, покропив жар водою і до Артема: "Ану, сину, дужче трохи. Покажи себе — молодця!" Артем змінив руку і став дужче дути, старанно і поволі, як учив батько, щоб не рвучко хитав чересло. Та на часинку й забувся отак у роботі. І так вже йому в серці радісно, так хочеться догодити батькові, щоб похвалив, щоб і сам батько зрадів за нього. А кинувсь од голосу від горна, тільки не батькового: "Молодця, Артем! Та ти вже й є справжній коваль. У батька вдався". Хлопець рвучко з тривогою повернув голову: так і є — не батько це, а дядько Лаврін біля горна. І ніде в кузні немає батька, тільки їх двоє. На Лаврінові уже й нагрудник ремінний батьків. "Умерли-таки батько!" — з жахом згадав хлопець і скривився з болю та й, може б, був заплакав, але дядько Лаврін заговорив розважно: "Не плач, хлопче, плачем батька з могили не підведеш. Та й нащо кістки тривожити. Натрудився, намучився на своєму віку, нехай хоч у могилі вже спокій має. А тобі, хлопче, про живе думати. Як у світі жити". —
Дядько Лаврін якийсь час дивився мовчки на хлопця і знов похвалив його роботу. А далі додав, що сьогодні неодмінно скаже управителеві: однаково самому невправка в кузні, ну й буде Артем за ковальчука в нього. "Отак і на ноги зіпнешся, хлопче. А там — шануватися будеш, вчити-мешся — крвалем станеш. От і будеш, як і твій батько", Артем старанно й поволі, як учив батько, хитав чересло і думав про останні слова дядька Лавріна. Що як це трудно та довго, поки виросте та стане, як батько. Здумав про батьківське поневіряння в кузні замолоду, про його блукання світами і заробітки де вдасться — по шахтах/ по економіях. Поки-то виріс — ковалем став. І так це наче довго думав Артем, весь час дуючи міхом, що й заморивсь уже дуже — й рук не чує, задихався. А знаку подати не хоче ковалеві: ще подумає, що малий, не візьме на роботу. З останніх сил натужиться хлопець, уже пальці аж розмикаються — ось-ось випустить чересло. Але саме з-за спини підійшов мовчки, руку поклав на чересло поруч з його малою рукою. Артем здригнувся, бо й по руці пізнав, тільки не вірив. Але в цю мить над головою голос батьків: "Ну, досить, сину. Давай ще я трохи. Рости ще та сили набирайся. А наробитися ще встигнеш на своїм віку".
Артем пустився рукою і жадібний, з радісним криком, що застряв у грудях, глянув на батька. І тільки це встиг,— охопити очима його усміхнене й любе лице, як груди од хвилювання не стали дихати. І, задихаючись, хлопець прокинувся.
Цілий день потім Артемові батько не сходив з думки і все уявлявся йому найяскравіше саме отаким, як оце в сні бачив — у кузні. Ще раз і ще передумував хлопець свій сон, і від того, що в сні оцьому, ніби остання в них відбулася зустрщ,— все в ньому видавалось незвичайним і значним: і кожен рух батьків — особливий, і кожне слово батькове — як заповіт.
Потім і ввечері, тільки постелила мати на полу дітям, Артем зразу ж ліг — повернувся од світла обличчям до стіни, укрився'з головою од гомону рядниною і принишк отак. І знов думав, думав.
Про батька-таки. Але з природи самої бувши тверезий розумом, Артем і зараз оце, думаючи про батька і сумуючи за ним, однак не вдавався ні в які химери, щоб забутися в них. І хоч оце рився в спогадах про своє з батьком життя і як живий весь час перед ним був отодішній батько і радість од цього була-таки синові, та не заради цього він згадував — як лист за листом перегортав велику книгу минулого. Думав так: умер, так умер. Уже нічим з могили не підведеш батька, нема що й кісток його та свого серця тривожити. А треба тепер про живе думати — як його в світі жити далі самому. При батькові й затишно було, і видно, а тепер оце справді вступає, як у темну ніч. Тепер уже як не буде, що не станеться,— не підійде до батька та й не спитається, не пожалується, а він не розважить, ні поради* не дасть, не навчить. Який і жаль був за життям отодішнім при батькові. І жаль на самого себе, що, може, тоді не завжди як слід цінував оте життя і хоч був завжди жадібний та уважний до кожного батькового слова, до його оповідань про своє життя, до його мудрої науки, та все ж не так, якби зараз, оце тепер, коли б вернулося. І от, коли пригадував зараз минуле, так і здавалося Артемові: мовби це лист за листом перегортає він велику мудру книгу життя, уже колись перегортану разом із батьком та тільки через дитячу свою необачність не дуже пильно продивлену (сказано, дитина: всі очі були на барвисті малюнки в тексті, а слова — щось і почув вичитане батьком, а щось, може, й прослухав). То оце тепер надолужував хлопець.
Сторінку за сторінкою переглядав він, і жадібний, і пильний. Раз уже бачені барвисті малюнки будили в серці радість упізнання, але разом з тим вражали чимсь новим, може, просто непримітними тоді якимись деталями. І через те були такі ж цікаві для розглядування, як і першого разу. А ще до них і текст. Спливали й спливали в пам'яті батькові слова — відколи тільки пам'ятає батька. І сказані йому самому в дружній бесіді, і чуті ним од батька в родині, і в кузні, і на вулиці на людях. І скільки в тих словах було для дитини життя і світів, ніколи не бачених на власні очі, а барвистих, як на малюнках у тексті. І оце тедер, пригадуючи, Артемове серце аж мліє з любові до батька, та з поваги, та з жалю за ним, а очі виповнюються теплими слізьми. Та хлопець на те не зважає. Жадібний і пильний, тихо перегортає він аркуш за аркушем. Уже ото й перші півні проспівали були, а він усе не спав, скорчений під рядниною в думках, у спогадах. Потім, нарешті, почув, що стомився дуже:, якось прив'яла увага, й думки стали важкі, і ніби ослабла пам'ять. Але ж для тої книги треба ясної голови — буде вже на сьогодні. І він рішуче й обережно, з— шанобою, як першого разу в школі букваря, закрив її.