Катря кинулась і припала лицем до скляних дверей.
Хвилинку на пероні було пусто. Раптом десь ізбоку, мабуть, із хвіртки, що хід з вулиці, почулось — ніби притишений шум, тужба ніби, потім зразу виткнувся на перон похід. Спереду йшли оружні з голими шаблями, і з боків отак, і ззаду. А в колі їхньому замкнуті йшли валкою чоловіка з півсотні в'язнів. Це ж, мабуть, і Федь. Катря аж лицем притулилась до скла, щоб розглянути, а може, й пізнати. Але від дихання пітніє скло — затуманює все. Що не протре рукою, а воно зразу і знов запливе, і знов. Та однак не добачила б: бо з перону звели їх раніш, не доводячи, навпроти дверей, перевели через першу й другу колію та й завернули за вагонами. Але й затим іще не зразу випустили з вокзалу. Уже як підійшов поїзд, тільки тоді відчинив двері жандарм і сказав, що виходити можна.
Катря вихопилась перша. Швиденько перебігла через колію і хотіла поза поїздом таки глянути, куди їх. Але не пробігла десяти кроків, як іззаду вже вдарило другий дзвінок і князівська жінка гукає: "Жінко! вітробалчанська! Куди ти?" Катря спинилась, подумала та й вернулась, до товаришки — зайшли до вагона.
І зразу ж на першому ослоні в кутку сіла Катря. Скронею, притулилася до стіни вагона й склепила очі. Та й уже рушив поїзд — сиділа отак. І вийшов за стрілки, повз убогі халупи передмістя обабіч. (Замістя вліворуч та Занасип управоруч). Не рухалася. І як уже вийшов у степ,— нісся версту по версті серед темної ночі повз убогі сплюндровані села та тихі хутори,— сиділа отак. Немовби спала, але ні. Час од часу вона одкривала очі і нерухомим поглядом дивилася перед себе. Потім закриє очі знов і сидить непорушна, хіба ледь-ледь ворухнеться риска на лиці чи стиха здригнуться повіки.
XXXI
Уже сонце під обід — Катря добралася додому.
Нікого не видко в дворі — всі, мабуть, у хаті. Катря тихо перейшла подвір'я до хати і на хвилинку спинилася біля порога, занепокоєна вельми, не знаючи, як їй зайти і що це їй дітям казати. Потім тихенько, крадучись, щоб не рипнути, одчинила двері в сіни і навшпиньки пройшла аж у той куток, поклала кожух і чоботи Юхимові. Постояла й у сінях іще, доки хоч трохи вгамувалося серце. А тоді отак, як є — з порожніми руками,— увійшла в хату.
І зразу ж, тільки поріг переступила, діти — всі троє, де не були, так і застигли кожен на своєму місці — очима на матір: спершу на лице їй, потім (чи це, може, тільки здалося матері) — на її порожні руки всі троє глянули і не зводили з них очей.
Мати захвилювалась, але набралася сили і, як тільки могла спокійно, привіталася з дітьми. Потім зразу ж стала руки терти, мовби так померзли, аж зашпори зайшли. Отак пройшлася й по хаті, ніби гріючись, до столу і назад до печі, потім притулила руки до теплого комина, може, хвилинку отак, а чи й більш мовчала вона й не озивалися діти. А врешті не втерпіла Орися.
— Ну, мамо, що ж ви виїздили?
Та мати ще й тепер помовчала хвилинку, а тоді одійшла од комина, не роздягаючись, сіла на лаві й сказала до дітей:
— Слухайте, діти, що я буду вам казати. Тільки ж будьте ви розумненькі, не плачте марно. Плач не плач, а що сталося — так уже є.
По цій мові кожен з дітей зрухнувся з місця: Остап устав з лави і стояв тепер біля скрині насторожено; Орися, навпаки, сіла на лаву, очима зляканими дивилася на матір, а долонею затулила рота собі і вже тихенько заплакала; Артем, близько підступивши до матері, стояв біля неї якийсь настовбурчений, з низько на очі насупленими бровами і жадібно дивився матері в вічі.
Зітхнула мати.
— Нема вже, діти, нашого батька.
— А де ж? — хрипнув Артем.
— Помер, діти! — і замовкла, тільки тужно хитала головою.— Отак у тюрмі й помер. Кажуть, що з рани.
Одну хвилину всі, приголомшені, не зводили зляканих очей. У незвичайній тиші, що була в хаті,— коли ж і дихання спинили всі,— навіть ухом кожен чув, як гупало в грудях серце, і раптом голосний крізь долоні Орисин плач пронизав тишу. Біля скрині важко зітхнув Остап і схилився над нею. Найдовше Артемко тримався: стояв проти матері настовбурчений, з широко одкритими на матір очима. А потім і він раптом скривився, з болю зуби зціпив — аж щелепи виступили, і з стогоном обхопив руками голову й затіпавсь у риданні.
Цілий день потім у вдовиній хаті стояла туга, як чад. Наче почаділи, тинялись мовчазні по хаті мати й діти чи сиділи подовгу, не рухаючись, на одному місці в тяжкій "задумі та жалобі. Діти спали потім од перевтоми т— хто де приткнувсь. Прокидалися й знов — хто плакати зачинав, хто просто не знав, де себе діти.
Приходили жінки — провідати. Розпитувалися в Катрі, розважали, як уміли, плакали з нею. В хаті — як справжній похорон. І хоч на лаві не лежав на покуті померлий, та, присутній незримо в пам'яті їхній, він і всі думи їхні, і мову привертав до себе. Так, мовби й справді лежав перед очима. Навіть на лаві тій всі якось уникали сідати. І так було до самого вечора. Потім на ніч прийшло кілька жінок — "душі стерегти".
Допізна горіла свічка на покуті перед образами, а жінки сиділи собі купкою і гомоніли стиха.
Допізна сиділи й діти. Потім спати поклалися. Орися так біля матері навсидьки й заснула,— перенесла мати її на постіль. Остап на піч заліз і, чути, довгенько не спав — ворушився, шарудів на черені, далі не стало нічого чути. Артем на полу ліг і не засипав найдовше. Чув, як і півні перші проспівали, ще й після того не зразу заснув. Лежав сам собі лицем до стіни, під рядниною зігнувшися — аж коліньми до обличчя, та й принишк отак. І що вже думок, думок у голові в сердеги та жалю в серці.
З усіх дітей Артем найтяжче, найболючіше переживав утрату батька. Остап — що доросліший та й батько таки не рідний — журився й ірлакав, але не так. Орися — дужче: рідний батько, а до того ж і — дівчина. Але, може, якраз через оце, що дівчина, і їй було теж не так, як Артемові. Спершу, як сказала мати, і геть-то убивалася, тужбу зняла на всю хату. Але вже під вечір і затихла, ніби в одвічній жіночій покорі. І тільки од матері не одходила й на крок.
Не так було Артемові. І він спершу отоді вранці не втримався був — заплакав, але швидко й замовк потім. Не тому, що начебто переболіло і не з покірливості долі своїй. З іншого. За батьком убивався, а батько живий у спогадах і допоміг синові: отак виступив у пам'яті дужий і мужній, який був усе життя, і чомусь зразу-таки Артемові подумалось крізь плач: "А батько, як їм не бувало тяжко в житті, чи вони хоч раз колись отак плакали?" Аж притих хлопець. Став згадувать батька, відколи пам'ятає — не бачив ніколи, щоб плакав, щоб навіть у журбі коли та голову похнюпив дуже. Щоб журився — бачив, але бувало й у журбі таке ж спокійне його мужнє лице, тільки виразніш виступлять щелепи та глибші стануть зморшки межи брів. Але ж це він чоловіком уже ставши. А змалку? І знов пригадує Артем, що тільки не розповідав йому батько про своє дитинство. На третьому році лишився круглим сиротою. Жив у тітки — не любила: своїм рахуби не дасть, а ще й він зайвим ротом. Била часто, ну, тоді. й плакав, мабуть, що ж — дитина. На ш.остому році тітка вже й здихалась небожа: свині пасти на хуторі віддала. Жилося трудно і свинопасом, і чабаном потім, і в кузні по десятому році, сказано: круглий сирота. Кому там діло — чи він наївся, чи він не холодний, чи, може, воші дитину напали, чи, може, щось болить. Аби робив свою роботу. Не обходилося і без бійки. Але щоб плакав — не з тих хлопець був. Оце зараз Артем так виразно уявив батька свого хлопцем (коли ж для цього тільки треба себе згадати: і батько ж, і всі, хто знали його хлопцем, кажуть, що Артем викапаний батько) — кремезненький собі, широколиций, з крупними рисами, з трохи суворими бровами і виразним підборіддям. Яку живий стоїть в очах — в далекому дитинстві сиротою-підпаском, сиротою-ковальчуком — усім чужий, усім байдужий, ніким не пожалуваний, а хіба скривджений. Стоїть настовбурчений, насупивши брови і міцно зціпивши зуби. І не плаче. Ніяк не може уявити Артем собі його в плачу.. І буйна любов та гордощі за батька, коли той був ще хлопцем, сповнюють синове серце. А зуби самі зімкнулися й тепер уже як зварені докупи. Горлянка ще судомою здавлена, і щось ніби застряло в ній, мов удавився. Хлопець натужиться, довго не може, а зрештою таки ковтає горя ковток і затихає зовсім.