— Ну, Катре, ходімо,— нарешті впоралася Докія Петрівна з своєю валізкою.
Катря тіпнулась і очуняла з хвилинного забуття. Далебі, хвилину одну було отак, бо ще й досі гуділи гудки над дрімотним у сивому мороці містом. Потім стали затихати гудки не разом, один по одному. Останній замовк — дужий, на низькій басовій ноті, отой, що й почав, у депо. І тільки затих піп, на мить одну тиша (доки у вухах перегуло), і затим зразу ж загриміла шумова музика трудового міста.
— Ходімо.— Обгорнула клуночок краєм-великої хустки, щоб зручніш нести було, і, зітхнувши важко, поволі й обережно зійшла по крутих сходах на брук.
Пішли пішки. Хоч до тюрми було й не близько — через усе місто на той край над самим Дніпром, та коли ж трамваї не ходили ще, бо рано, то й вирішили жінки не чекати. До речі, й трамвай їде не просто куди їм, а треба буде ще й пересідати. А поспішати їм нікуди — рано ще. От хіба, може, Катрі важко після хвороби буде? Нічого, тихенько йтимуть собі. А речі не які в кожної. Отак поклопоталися та й пішли помаленьку.
Спершу йшли понад пустирем побіля брязкотливих кузень край дороги, в шумі метушні робітничої вулиці. Швидко, часом підтюпцем на морозі в благенькій одежині, бігли назустріч їм зашмаровані робітники в депо, обгонили юрбами дівчата-тютюнниці, невиспані, бліді. По бруку валками сунули биндюги важко по вибоях. Коні в стопудових санях, як паровики,— аж крешуть підкови об брук.
Кварталів за три-чотири навпроти плацу, де саме муштрувались солдати, жінки звернули уліворуч на центральну Миколаївську вулицю й пішли по ній. А тут рано ще. Тихо й безлюдно на широкій просторій вулиці. Поодинокі стоять на перехресті вулиць городовики, як граки настовбурчені. Зрідка перехожі. Та тільки двірники мітлами змітають сніг і піском посипають тротуари.
Ще не доходячи кварталів кілька, побачили, що наїзд великий. Обабіч улиці на цілий квартал і в бічних од тюрми вулицях теж стояли, як на ярмарку, сани побіля саней. Коні випряжено, повкривано попінками. Біля саней чоловіки гуртами гомонять, курять. Багато жінок. Але більше жінок уже на майдані перед самою тюрмою, у білих кожушинах і в жовтогарячих дублениках, у сивих і в чорних свитах, по-різному зап'яті хустками,— не з одного, видко, повіту з'їхались. Чимало жінок міських — у ботиках, у кофтах і в пальтах. Теж позбивались в юрби, гомонять собі, де-не-де й заплаче котрась. І кожна смутна та змарніла, із клуночком чи з кошиком. Та все поглядають на важкі, обковані залізом тюремні ворота. Але було ще рано. Наглухо зачинені ворота. І тільки перед ними уздовж високого сірого муру рипить по снігу вартовий у великім кожусі, у валянках, з гвинтівкою на плечі. Туди вкрай, назад украй, як маятник. І на мурах в куткових вежах вартові стоять. А в похмурому двоповерховому корпусі — багато маленьких заґратованих віконечок: тьмяно видко рух, приплюснуті до шцбок обличчя, й чути невиразний звідтіля заглушений шум. Лунко одбило вісім в центрі міста на вежі. Стали товпитись жінки біля воріт, встановляти чергу. Зайняли й Катря з Докією Петрівною місце собі. Потім Катря пішла до майдану в натовп розшукати, може, когось із Замісти. Багато вже було жінок із Гір. Знайшла й замостин-ських, стала розпитувати за брата. "Може, чули: Бондаренко Федь, слюсар з заводу?" Але хто зна, багато їх на Замісті й побито було, й забрано. Оце й суд уже був. Декого вже на тому тижні й повісили, а то в Сибір на каторгу. Про Федя не знали. Ішла далі Катря — питалася. І врешті-таки натрапила, що знають.— Тут сидить. Десь і Маруська тут, ішла з ними разом. У писастій хустці. Катря подякувала й мерщій кинулась шукати в натовпі оту писасту хустку. Скоро й знайшла. "Здрастуй, Марусино".— "Здрастуй, Катре". Поцілувалися щиро. Смутна Маруся, змарніла — де її кров та врода з лиця поділися. Теж ніби хворіла. Розбалакалися. Тут-таки, в тюрмі, Федь, суд оце був: засудили на каторгу.
— Ой лишенько! — схлипнула Катря.— Ну, як же його жити тепер в світі білому?
— Треба якось жити,— сказала сумно Федьчиха й зітхнула важко. Потім іще стала розповідати за себе. Без роботи зосталась. Там на заводі звільнили були через Федя, що отакий він, як більмо їм на оці. Стала, була, на тютюнову фабрику. Та й теж недовго: майстер чіплятися почав. Та ще як довідавсь, що чоловік у тюрмі, так просто й заявив: "Хоч до мене ходи, а, як ні, то призведу, що сама на Катеринівську підеш полтиники заробляти". Ну, терпіла, терпіла та й захаркала очі. За це й звільнили. Трудно жити. На слобідці, як після чуми, скільки того народу перебито, забрато. Та й ті, що зостались,— багато без роботи сидять, без шматка хліба з дітьми малими. Оце недавнечко одна отруїлася — двоє дітей залишилося. А скільки звихнулося.'Як молода та коли ще вродлива, а безробітна — отак звечора і йдуть, як на роботу, на ту ж таки Катеринівську вулицю.
— Ой горенько,— журно й розпачливо хитала Катря головою.— Ну, а з чого ж ти, дочко, живеш?
— Ходжу де підлоги мити, шмаття перу. Не знаю, що далі буде, та думаю так, що ні труїтися не буду — дітей не посиротю, та й на Катеринівську нехай не виглядають.
Тоді поблизу збоку злий жіночий простуджений голос (видко, все чула):
— Не зарікайся, чесна. Всі ми були такі. А от як візьмеш дитину до грудей, а замість молока та сукровиця піде. Яка ти тоді станеш!
Жінки обидві разом глянули в той бік. За два кроки од них стояла худа, змарніла молода жінка з дитиною на руках і з кошиком. Очима у великих синцях жорстоко дивилась на них. І щось було в її змучених очах моторошне, наче з кручі над ямою себе в одчаї взріла. Маруся стривожена одвела погляд од її очей і раптом затулила долонею лице й затремтіла в німому риданні.
— Дзелень, дзелень!..— забило на вежі, видко, дев'яту годину. І в ту ж мить жінки з клунками рушили до тюремних воріт, однак не підступаючи близько — по стежку, втоптану у снігу вартовим. А згодом одкрилося в воротях віконце й стали приймати для в'язнів передачу.
Та Катрі з Докією Петрівною не скоро випало: людей таки дуже багато. Уже коли ті гудки прогули на обідню перерву і після обіду вдруге, а ще й потім не зразу підійшла їхня черга. Аж задубіли обидві, ноги й руки заклякли. Не догадалась Докія Петрівна заздалегідь написати цидулки, а потім як стала — ледве вивела каракулями. І собі, й Катрі. І передали разом: одна — валі'зку, а друга — клуночок. Ще й додала Катря словами, що в лікарні лежить, щоб легше було знайти. І так не відходили вже, стояли поблизу, на відповідь чекаючи.