— Еге, та й батько б оце були дома,— зітхне Орися.— А то де це вони, сердешні? До тих хоч їздили вже. А нашого батька й відвідати нікому.— Та й стане плакати тихенько, щоб, бува, матір не збудити — самим хлипом. Хіба час од часу прорветься крізь долоні, як тиха жалібна скрипка, тоненьке голосіння. Сутеніє в хаті. І пусто так. Хлопці тихо сидять, але й теж, може, плачуть нишком, бо щось Артем одно шмаркає носом і Остап дихає важко й нерівно. Та й сидять отак допізна малі вкупі, не розмовляючи і світла не світячи. Аж поки й прокинеться мати.
Наприкінці м'ясниць одужала Катря. Трудно було одужувати: змучила недуга, знесиліла од голоду, коли ж і їсти нічого гаразд (дарма, що м'ясниці), до того ж журба замордувала: все за Юхимом побивалася. Ті хоч дужі, а він же поранений. Якось приходила була Цигулиха (їздили жінки святками в місто до чоловіків), розповідала, що в лікарні лежать Юхим з Невкипілим разом, там-таки при тюрмі. Що побачитись не дали нікому, але передати можна із одежі щось і харчів. у
— Еге ж, а Юхимові так треба хоч би сорочку білу. Мабуть, уже та й зотліла на ньому.
Нетерпляче ждала Катря одужання і, тільки полегшало трохи, зразу й на ноги спробувала стати. Не держать ноги. Стала тоді хліба побільш їсти. І не хочеться; а жує-таки. Щоб підвестись швидше.
Підвелась нарешті.
І зразу ж, тільки хату перейти здужала, одяглась тихенько, взяла в кочергах чаплійку на поміч та й на село мерщій,— шукати товаришки собі до міста.
Ходила, ходила — нема нікого: дехто недавно був, а дехто збирався, але не зараз. Потім таки котрась згадала — нібито Докія Петрівна до свого чоловіка хвалилась їхати. Катря зайшла до школи. Справді, збирається Докія Петрівна, сьогодні на вечір уже й коняка, либонь, до станції договорена. Узяти Катрю з собою погодилась. Катря щиро подякувала вчительці й схвильована та рада пішла мерщій додому — збиратись у дорогу.
XXVIII
Поїзд на місто із станції Князівки відходив перед світом, а їзди було небагато, щось години зо дві, не більш, отож тільки-тільки розвиднятися стало, як Катря з Докією Петрівною були вже в місті.
Саме з вагона виходили, як десь через колії за порожняками, за грюкотом коліс, шипінням пари й гудками маневрових паровозів, видко, в депо — потужно й велично, заглушаючи голоси й шум метушні на пероні,— загудів ранковий гудок на роботу. І тої ж хвилини, як стоголоса луна, десь за вокзалом над містом озвалися розірвано, не разом і в різних тонах багато гудків: на заводі, на тютюнових фабриках, на парових млинах,— творячи довгий і неладний, але й у своїй неладності дивно могутній величний акорд. Катрі аж серце тіпнулось і наче завмерло в незвичайному змішаному почутті — і захвату, й невиразної тривоги.
З клунком у руках протовпилась за Докією Петрівною проходом через вокзал і вийшла на ґанок під'їзду. Тут стала — щось у Докії Петрівни з валізкою не гаразд. Поки та ув'язувала собі, Катря тим часом, стоячи вгорі на ґанку, глянула на місто, що просто перед очима виступало в сірій ранковій млі величезним нагромадженням кам'яниць та багатоповерхових корпусів парових млинів і тютюнових фабрик, розкиданих там-там по місту. Просто за пустирем, удалині на передмісті, на узвишші бовваніли важкі споруди машинобудівного заводу, а праворуч, трохи убік, за річкою Гнилицею — шкіряний завод. І зразу ж по узгір'ю розкинулось робітниче передмістя — Гори й Замістя.
Катря оце не вперше була в місті — знала вже трохи його. Та як не часто доводилось бувати, завжди вступала в місто незвикло і завжди, як цього разу,— після села, степу й тиші полів дивне й незвичайне змішане почуття охоплювало. її всю. Якийсь радісний подив і гордість за робочі руки, що спорудили отаку велич, і разом тихий смуток та відчуття великої кривди, тяжкої й ганебної. О, вона бачила досить! Весільний шум і блиск просторих чистих вулиць у центрі міста і юрби неробів по панелях усякої години: вдень у робочий час — на прогулянці, за покупками, і в осяяні химерним світлом ночі, коли місто стає як казка, теж на прогулянці, а взимку на катанні баскими рисаками. В шовках, у золоті, в коштовних хутрах. Ситі, вдоволені, щасливі. Бачила житла їхні — на тих каштанових та.тополевих вулицях, влітку тінявих і затишних взимку,— вигідні кам'яниці. І крізь вікна (хоч в перших поверхах) бачила розкіш їхнього життя: гарні меблі і люстра, картини, килими по стінах. Була й на їхньому базарі, в центрі міста, куди з усієї околиці на півста верст кругом щодня звозять все, що найкращого, найпоживнішого родить земля. Бачила розкіш і пишноту великих вітрин і неоціненні скарби за ними по розкішних крамницях. І все те було для них. І все те було зроблене не ними. І кам'яниці побудовані, і тепло взимку, і світло вночі, і скарби неоціненні за вітринами, баских рисаків викохано, і звірів убито на коштовні хутра, і золото, що на них,— з надр земних вимито... І бачила Катря інше. Це — по робітничих кварталах, по передмістях, а найбільш на Замісті за Гнилицею, де живе Федь (коли буває Катря в місті, та й провідує брата. Надивилася). Живуть убого, трудно й нещасно. Та чи й можна сказати, що живуть. Тільки сіріти надворі день почне й заревуть гудки над іще сонним містом, ідуть на роботу. А вертаються, як уже й день минув,— виснажені, зашмаровані й голодні. Тільки в халупку, а вже й світло треба світити. Тепер мерщій поїсти (хоч раз за день посьорбати гарячого) — на це тільки ще й вистачить сили. А тоді зразу, як у прірву, в важкий сон до нового ранкового гудка. Отак і прожито день. І отако ж день у день. Тільки раз на тиждень — у суботу, як получка, а завтра неробочий день,— оживає зачумлена слобідка. У каламутну ніч, скільки їх — тихо світиться низеньких при землі віконечок, і видно в кожній халупці хоч малесенький краєчок справжнього світу: хоч в убозтві тихий родинний затишок — навколо батька щаслива дітвора і жінка над4 колискою; і тиша самоти — хтось за газетою чи над книжкою або сидить на ліжку й бренькає на балалайці в задумі, а може, і в забутті; і терпкі веселощі молоді: де-не-де на вечірках. А десь затулено шибки чимсь, але світло, видко, горить у халупці й чути голоси то тихі, то палкі... Іноді отак збиралися у Федя товариші з заводу, і з депо, і з арсеналу. Та й до пізньої ночі просидять, бувало, в дружній таємній бесіді. І Катря з Федьчихою не сплять тоді. Не що й уторопають у їхній мудрій якійсь мові, та одне тямлять: що ладне щось, тільки небезпечне затівають хлопці — проти царя, проти хазяїв та їхнього визиску, за1 інше, хороше, гідне людини життя для трудящого люду. Іноді слухає, слухає Катря та й собі обізветься: "Добре ви діло задумали, хлопці, та чи під силу ж вам?" Глянуть на неї, а котрийсь, молодий, чорний увесь, блисне очима й зубами та й скаже бадьоро: "У нас удасться! Не під силу — брати не будемо. Може, тільки почнемо, а діти вже дороблять. А може, й самі вправимось". Та й знов за своє. І завжди по отакій розмові, як порозходяться вже всі, а в халупці спати обляжу-ться, не спиться Катрі довго: думи та мрії спати не дають. Про своє життя, про дітей. Що малі ще, що ростуть тільки. Що як їх дожидатися, коли це й буде. Якби-то вдалось. Якби-то до них уже вправились. Щоб швидше, щоб і діти прийшли на готове вже — у нове радісне життя. Та й засне потім,— дивні, химерні сни бачить. І завтра ще, збираючись уже й додому, завжди трохи збуджена і, від'їжджаючи, схвильована тисне руку на прощання Федеві з любов'ю в очах і з гарячою надією в серці. Потім і вдома не забуває. Але минали дні, минали роки... А життя однакове — без змін, без просвітку. Оце вже тільки останній рік. По весні ото ж якось Марко-шахтар був на селі — розповідав про забастовку, про революцію. Потім заколоти, бунти розлилися по селах — пожежі й розгроми економій. І радість велика (таки дочекалися), і великий страх (козаки ж по селах), і велика надія. Отої ночі перед набігом козацьким на село, як почула Катря далекий грім у місті, як догадалась, що це ж бій, то майже всеньку ніч і гибіл^а надворі, все прислухаючись. І в серці полум'ям била надія. А як набігли козаки та наробили та й пройшла чутка така, що й у місті з робітниками уже отак управились, одразу і згасло в серці. І день у день, і ніч у ніч думала одне: як його тепер жити в світі? І так було самотньо в серці — ні чоловіка ж тепер, і з братом Федем не знати що. Одна ж, одна в цілому світі, та тільки діти малі. Потішала їх, розважала, а сама — чорна материна туга. І їхала в місто оце на відвідини до Юхима така саме. І вийшла на під'їзд та, на місто глянувши — тільки на мить одну, неначе в забутті,— відчула, як і колись бувало, радісний подив. Та й зразу ж відчуття кривди великої, туги, як у чорну велику хустку, загорнуло всю її постать. Стояла нерухома, худа й бліда з недуги і з невидющими в задумі очима.