Аж не стоїться в хаті. А вийти якось совісно зразу. І таки стоять чоловіки, важко переступають з ноги на ногу. Потім, виждавши трохи, наважувались врешті — перехреститься кожний широко й уклінно ("царство йому небесне!"), та один по одному й виходять з хати.
І зразу ж тільки з порога, ще натягуючи шапку, кожен уже нишпорить очима по подвір'ю: чи немає саней часом. Ні, саней ніде не видко на подвір'ї. І навіть немає сліду в двір. А в ворота, як і раніш, ідуть люди, в повітці цюкають сокири, і коло повітки юрба чимала людей стоїть біля майстрів — гомонять собі, курять. Усе як і було. Нічого ніби такого, все гаразд. Знову попустить трохи, одляже од серця. Ну, й з тим — хто додому рушає, а хто цікавіший — до повітки завертають, пристають до гурту: може, новина якась є.
У юрбі з усіх кутків народ: є з Новоселівки, є з-над яру. То й новини є. Либонь, сьогодні чеченця хоронитимуть — приказ од Цигулі майстрам: як тільки тут скінчать, щоб туди зразу йшли труну робити. А тих чотирьох нащось сюди перевели, в "холодну" закинули. І саме це в волості нарада, либонь, відбувається. (Розповідає це Микита Чапля, хата його якраз біля волості, сам бачив.) Усю ніч, либонь, горіло світло у волості — не спали комітетчики. То таки охорону аж за село до ожередів вислали, а то й тут. Біля дзвіниці, біля вірьовки од дзвона, стояв вартовий цілу ніч. А це на дзвіниці вже стоїть — вартує.
— Он як! Чисто як на війні,— хмуро озвалися голоси з гурту.
— А ви ж думали як? Іграшки? Війна й є! — сказав Микита Чапля й кивнув головою на хату.— Уже ж он, як па війні, й убиті є. А ще що буде! — І додав згодом: — Оце ж па нараді, видко, плани виробляють, як одбиватися.
Тиша. Тільки з хати чути невиразно-жалібне голосіння та цюкають сокири під повіткою. Нагло з гурту хтось охрипло:
— Шкода, Чапле, не буде діла! — Євмен Скоряк чвиркнув крізь зуби і вилаявся круто. Потім затягся цигаркою підряд раз, удруге і ще мовив: — Тії ночі й геть-то дружні були та гарячі: 'до світу економію як під мітлу вичистили. Останнього гусака Невкипілий зачепив. А тільки грякнуло десь, уже в кожного й гайка ослабла. Як раки полізли назад. Що? Хіба не чули? — Євмен крякнув і став розповідати.
Воно недовга й казка. Оце вранці вийшов був з хати (а живе ж близько греблі, тільки на поріг — і економія в вічі), глянув і оторопів: що за мана? Аж спершу був очам не повірив. Придивився пильніш — ні, так і є — худоба в дворі блукає, гнеться попід будівлями. Та що за чорт! Була як пустка економія, а це он... потім зразу й імкнув — он воно що! Видко, вчора не одного різачка схопила. А ніч, дякувати, темна, саме й метелиця била, ну, скористалися: чи сам одвів, чи просто з двору вигнав на всі вітри — та й усе. Отак-о!
В юрбі селяни аж поторопіли з такої новини. Дехто ніяк не вірив Скорякові. Але всі над'ярські в один голос заявили, що правда-таки, що бачили й вони худобу в дворі. Тоді враз обурились всі й занепокоїлись разом.
— Братця, то що ж це таке! — вигукнув Дудка Панас і розпачливо звів руки догори.— Як брати, то усі, аяк немов, та одвічати доведеться, так, значить, нехай хтосьі А ми розумні, мовляв. Ми собі заздалегідь тишкрм та нишком сплавили з рук. І наша хата скраю.
— От народ! Тоді так за грудки бралися — не вистачало всім. А тепер бери — не хочу. От дожились!
— Та вбив би такого на місці або спалив к чорту, щоб знав як! — погарячився котрийсь із молодих.
— Щоб і іншим не було внадно.
З-під повітки через голови передніх виткнувся Легейда Гнат і крикнув:
— Ей, ти там, гарячий. Усіх не виб'єш!
— Не всіх і треба. Хоч би одного, переднього. Що, може, й ти вже свого одігнав? Мо, ти й передній?
— А як і одвів, яке твоє діло! — хмуро кинув Легейда.— Що ти мені за вказник такий!
І як зчепилися. Крик, галас ізнявся на все подвір'я. Невідомо, чим би й скінчилася ця сварка, та — раптом щось, видко, трапилось (кожен спершу й не розібрав був) — сунули крайні од повітки, а за ними й усі юрбою. І від порога бігли за хату, і стояло вже за хатою людей стовпище. Щось, певно, на луках або в Ліщинівці помітили. (Оселя в Саранчука на самім Белебені — як на долоні видко звідси внизу всі луки аж до Ліщинівки.) Так і є: на луках.
Ген-ген за версту звідси, близько крайнього стогу, з горба їхало сюди двоє верхових. Подумати б на Саранчука з Кінд-ратенком, так ті ж саньми, а це верхові (не в одного тьохнуло серце), але не схожі на козаків: ті в чорних бурках, а це — один у свиті чи в білім кожусі, а другий ніби в рудому, видко, в дубленику. І саме ж у такому одягові — стали пригадувати — обидва й поїхали вчора. Вони й є — не кому більш. А що верхами, то, видко, ніяк саньми, мабуть, покинули десь. Он ба, що за їзда навіть і верхи. Видко й сюди — глибоко грузнуть коні в снігу, ідуть помалу та все кривулять, обминаючи замети, вибираючи, де снігу менш. Поки версту ту проїхали, і геть-то видалось довго.
Та ось, нарешті, під слободкою вже. Вони й є.
Біля вербичок, що край слободи, роз'їхались: Кіндратенко (в білому кожусі) поїхав просто дорогою в улицю, а Саранчук (в дубленику) — через дорогу та мочарами завернув сюди. І, видко, вже звідтіля помітив натовп у себе біля хати, бо все поглядав сюди й частіш торкав коня. А за хвилин кілька в'їздив уже з городу в двір. Забрьохані в снігу — і кінь по саму гриву, й вершник по пояс.
Біля конюшні сплигнув Саранчук з коня і так, як був кінь — у вуздечці, в хомуті,— пустив його в конюшню. А сам тоді мерщій у хату.
Люди й собі сунули до порога. Стовпились біля дверей і так чекали на Саранчука — цікаві, нетерплячі й стривожені. Щось, видко, є. По виду було знати, як уїздив у двір, що не гаразд. Аж ніби не той став Саранчук. І таки ж по отакому бездоріжжі, навіть сани покинути. Чого б їм було вириватися зараз, коли нічого не трапилось? А то ж отакий спіх. Що за така причина? Аж не терпиться людям:' тиснулись у сіни і зазирали в намерзлі шибки.
Та Саранчук незабаром і вийшов з хати. Знати по очах було, що плакав чоловік, ще й зараз туга стояла в очах. І, може, через це в першу хвилину, як він з порога ступив, ніхто з натовпу не порушив тиші — усі співчутливо мовчки дивились на нього. Гордій мовчки повагом надів шапку. Іще стояв мить пониклий, трохи згорблений. Раптом ніби згадав щось — виправився рвучко й зразу ж рушив з місця. І зразу ж з усіх боків сипнулись голоси.