А що оце ватаги козацькі по селах — пусте. Та ще й то невідомо: може, кожну хвилину й вони дожидають наказу — як невидержка десь буде, щоб ішли на підмогу. То й, може, за день-два як вітром здме їх звідціль. То отак, може, й минеться. От би!
Із-за замету крикнув сусіда сусіді, і ген через город із-за кучугури гукнув хтось — слів не чути гаразд, але й по голосу знати, що гукнув теж щось бадьоре. "Ага, розшолопали, видко, вже всі. Підняли вуха!" І від цього ставало ще надійніше та спокійніше.
До схід сонця отак помалу-малу і вгамувалися вітро-балчани чисто. Уже й серед кучугур стовбичило мало їх — десь-не-десь, а то всі вже й до роботи взялись: одкидали сніг, поралися біля худоби. І тільки коли-не-коли, хіба як учується ніби непевне щось в тиші, тіпнеться враз і витягне шию, як сполоханий птах, прислухаючись. Але, як і раніш, у ранковій тиші нізвідки нічого підозрілого не було чути. На слободі навіть тихше було, аніж завжди. Де-не-де хіба мукне з загону товарюка та тихо зарипить звід десь біля колодязя, і знов тиша. І тільки край села десь аж на Белебені безперестану гавкали собаки. Але спершу на це ніхто не звертав уваги — гавкають, і хай собі. Потім далі стали якось мимоволі частіше прислухатись туди. Згадалося, що й удосвіта ще, тільки-но повиходили з хат, ніде ні шереху не чути було на слободі, а на Белебені й тоді вже гавкали собаки. Що там таке, на тому Белебені?
Думали всяко, а нарешті-таки стали догадуватися. Ну, що там, справді, могло б бути, коли не це? І саме ж обидва й живуть на Белебені — і Гордій Саранчук і Кіндратенко. Не інакше: видко, вернулись з Глибокої Долини, а народ же цікавіш, ну й дражнять собак. На цьому й заспокоїлись. І навіть щоб цікавило дуже, так ні. Бо справді думалось — і що б вони там виїздили? Що тут, що там — однаково. Але були, звичайно, й цікаві. І навіть були серед них нетерплячі, що зразу ж, тільки догадалися, мерщій кидали порання. У іншого ще, може, й худобі не подавано — дарма. Гукнув у хату, щоб там у ясла вкинули, а сам тоді вище підтягував халяви та й виряджався на вивідки.
З усіх кутків — хто вулицею, хто поза дворами, городами, де таки менш набуркувало снігу,— брели люди на Белебень. Деякі ще по дорозі дізналися, що помер Устин Саранчук, і йшли уже на відоме, але інші, йдучи городами й нікого не зустрічаючи, отак мали й до самого Белебеня тільки догадуватись.
Та ось, нарешті, вже підгірна вулиця, і тут усяк побачив на власні очі — ішли люди під гору, розтяглися по всій вулиці, аж ген до вигону доходили передні і далі, порівнявшися з крайнім вітряком, звертали у чийсь двір.
Атож, як догадувались, так і є. Тільки дивно, що по вулиці не було санного сліду. Хіба, може, навпростець через городи в'їхали, а може, ще вночі під завірюху вернулись та й замело слід. А вже б ні до кого більш: саме проти крайнього Шумилиного вітряка була Саранчукова хата.
І так — за кілька дворів не доходячи, почули гомін на Саранчуковому подвір'ї і наче гиркала пилка, потім раз, вдруге дзвякнула сокира. А як останню минули Прядчину загороду, уже й побачили: біля повітки в Саранчука цілий натовп стоїть мужиків, і товпились чоловіки й жінки біля порога в хату, а з хати невиразно чути було ревне тужіння, паче по мертвому.
Тепер уже збагнув кожен. Як приголомшені, спинялись чоловіки в юрбі біля порога. Жінки божкали й нетерпляче проштовхувались наперед.
Тиснява у дверях. Виходили люди з хати: насуплені чоловіки, парубки з суворими лицями і з скорбними обличчями баби, молодиці, дівчата. А деякі й заплакані. За порогом іще дехто спинявся і, обернувшись назад, побожно хрестився на двері. Потім розходились. А в хату вже сунули ті, що оце надійшли.
Тиснява в хаті. Од порога аж до самого столу повно набилось людей — кожухи й свити, юпки, куцини. Накаджено в хаті. На покуті перед образами блідо горять свічки, наче в божницю встромлено пучок пухнатої кульбаби. Од кожухів та од випарів тіл важкий дух стоїть у хаті, а ще й накаджено — аж сиво, як туман. На столі в труні під образами лежить — всім не видко гаразд, спинаються навшпиньки, товпляться наперед, аж доки-не побачив кожен: лежить у труні — руки на грудях складені навхрест, свічка в руках, і саме одхилилася жінка од труни, одкрила мертве Устинове лице, немовби виліплене з сірої глини. Плач і тужба в хаті. У головах над труною схилилась Легейдиха, перша на всю слободу плачниця, і тужно, наче по нотах, виводить одвічну жалобу ("та куди ж ти від'їжджаєш, та на кого ж ти покидаєш?"). Плачуть сестри й близькі. У ногах біля труни стоїть Наталка, Устинова жінка,— бліда й змарніла, наче тільки оце підвелася після недуги. Вона вже й не плакала, й не билась. Стояла, німа й заціплена, в тяжкім розпачі впустила руки, наче попереламувані, а голову обважнілу схилила на плече та так і стояла з очима широко одкритими і невидющими. "Яке ж таки й горенько молодиці: на зелень свята тільки побрались, та й уже — вдова!" Зітхають жінки, долонями й крайками хусток витирають сльози. А інша візьметься під щоку рукою і жде так — тільки на хвильку стихне голосіння в хаті,— хлипне грудьми та й заголосить на всю хату.
Чоловіки стоять пригнічені й мовчать, тільки важко переступають з ноги на ногу: що в такі літа — тільки жити б та жити!
Своє особисте життя пригадається. І проступають в серці, як солонці в землі, колишні невдачі, кривди людські, незлагоди, нещасні пригоди. І хоч, буває, спливе у пам'яті, як па воді, якась ясна година — радість давня якась, та й зразу ж розійдеться кругами. І здумав, і не вірить сам — чи то було таке, чи, може, тільки замолоду колись примарилось. Ну, далебі ж, немає чим життя і згадати! Як ніч темна. Уже оце з весни стало ніби на світ благословлятися. Пригадувалися останні події в околиці і в себе в слободі. Еге ж, так^уже ніби на добре закривлялося. І,.може-таки, були діждалися б, якби... І що б було ще трохи потриматися! Однаково під снігом земля, не сіяти ж зразу, не треба й худоби до весни. А воно тим часом, може, якось само б, та й пройшло б усе тихо-мирно. А то ж наробили, наробили, що воно тільки й буде!
Уранці трохи була розвіялась тривога, а це біля труни знов. І так же ниє серце, мов біду віщує. Може, поки в хаті оце, а біда вже й ось-ось, тільки не видко. І вже розвага ота вранішня, що снігу багато, не заспокоює тепер, і те, що Саранчука з Кіндратенком немає з Глибокої Долини, хоч і згадається, а теж нічого не помагає: вони саньми, а козаки ж верхи — хіба рівняти! Та хто зна, може, вони десь і їдуть уже. А може, й у дворі вже. Хіба за лементом таким щось почуєш!