"Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє .чсмлю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом, і до самого рання осінні хмари, наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче то місяць сходить, а часом спалахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна... Траплялось, огонь подавав звістку вогневі. Як тільки займеться десь небо — з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила. Тоді чорне село — як острів на вогняному морі. Вітер часом приносить чад, далекі дзвони, тривогу. Що діється, господи боже. Горять все пани, генерали, великі "члени", що й доступитися до них не можна було. І піхто спинити не може... Блукали поночі люди, як тіні, плакали діти, й худоба обзивалася в хлівах. А вогонь то здіймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, і цвіли хмари на небі, наче троянди...
(З "Fata morgana")
Через яких тижнів два після пожежі у Вітровій Балці по всій околиці пройшли пожежі, як вогняні смерчі. У Князівці спалили куракінський цукровий завод і маєток поміщика Галагана, в Пісках — маєток графа Потоцького й по Великому шляху, верст за десять від Ліщинівки, під Глибокою Долиною, багатий хутір Гарбуза. А стоги та ожереди щоночі по всьому степу горіли, як свічки. І щоночі заграви далеких пожеж з усіх країв — і з степу, і з-за лісу, з того боку Дніпра, усю ніч коливались і розходились, як круги по воді, аж до ледве помітних мигавок за обрієм. І десь там розливалися в сірих осінніх світанках.
Кожен день приносив якусь новину. Там спалили маєток або цукровий завод, там зруйнували економію — вивезли хліб, розібрали худобу. В іншому місці рубали ліси, орали панські землі. І нічого за це не було. Пани заздалегідь покидали напризволяще свої гнізда, неначе зникли одразу, як мухи восени. Проте ходили недобрі чутки: мовляв, як мухи зникли одразу, одразу як мухи і з'являться. Нібито в місто поз'їздилися з усього повіту дідичі й усе раду радять, як би придушити бунт. Повне місто козаків та війська нагнано, і з дня на день ждати — розішлють загони по всьому повіту, щоб карати народ за пожежі та розгроми. Ходила чутка, що нібито по деяких місцях уже таке й діється. Але ж бо,— чого не вибалакають! Не хотіли тому вірити селяни. А до речі, саме повернувся з міста Хоменко на милицях із госпиталю, то розповідав, що ніде не бачив, не чув отакого. Щоправда, стоїть полк піхоти в місті, але ж там і раніш стояв, є й козаки: чеченці та інгуші, сот, може, кілька. Але на це нічого зважати. За солдатів ручався Хоменко, як за себе, що не підуть вони проти своїх. А самих козаків на всі села й по п'ятеро, як оце в них в економії, не хватить. "На одну понюшку!" — сміявся Хоменко.
Але селяни на його сміх тільки хмурились. Так-то воно так, а бач — їм навіть самим собі признатися прикро було, що от якихось п'ятеро козаків у дворі, а всім селом не дадуть їм ради. І тоді, після зборів, як порішили були трьома громадами забрати всю князеву землю і маєток, через козаків не вийшло нічого — не пустили в двір. І оце зараз по всій околиці пожежі, розгром, а вони до своєї економії ніяк не під-ступляться.
Спершу, як почалися пожежі, вітробалчани кинулись були на чужі краї. Щоночі, тільки спалахне десь заграва, виїздили кіньми, виходили піші,— з мішком під пахвою та сокирою за поясом. І верталися вночі або на світанку з повними хурами зерна. Хто ходив піший — вертався на панських конях або пригонив худобу. Потім поволі з ночі в ніч ширшим колом розливалися заграви. На далекі вже вітробалчани не ходили, а з близьких, де їх упізнавали, що з Вітрової Балки, стали проганяти. Мовляв, свою економію бережете, а на чужі їздите. Не вдалося на Гарбузовім хуторі, прогнали й піщани на другу ніч. То вже на третю ніч вітробалчани нікуди й не вирушали. І відтепер усі думки та всі очі були звернені на князеву економію.
Хто на чужих пожежах не був, а хоч і був, та не вхватив чогось путящого, з заздрістю поглядав через тин до сусіда на добру конячку, чи на породисту корову, чи на плуг під стріхою. І потім на людях галасував на всю горлянку — забрати економію! А ті, що набрались уже по чужих маєтках, поглядали на порожні двори сусідів з непокоєм і собі на людях горлали не менш. Щоб як усі, то всі!
Проте дні минали за днями, кипіла-шумувала Вітрова Балка, щоночі, як і раніш, горіло десь, але князева економія стояла, як заворожена.
І ось одного дня надвечір, як грім серед ясного неба, ударила звістка, що — сю ніч. Приніс її Невкипілий. Десь перед цим цілих два дні пропадав і таки виходив: либонь, і ліщинів-ці, і князівці, і піщани сю ніч наїдуть. Тільки смеркне, щоб прислухалися, як зашумлять валки по дорозі — ото й вони. І щоб усі тоді мерщій в економію збігались. Всі до одного. Бо, мовляв, кого дома застануть, тим будуть хати палити.
Юхим почув про це в кузні. Що це не пуста балачка, він зразу ж утямив, тільки-но сказали йому, що повернувся Невкипілий із своїх мандрів. З тим і ходив, ну, видко, й виходив. Аж не втерпів Юхим, щоб не загнути з прийоду цього: "Далебі ж, правда, молодця бісової віри чоловік!" Потім низько насупив брови на очі. Треба щось думати. Насамперед мерщій просто з кузні послав Артема по Цигулю, щоб негайно ж прийшов на нараду і щоб іншим переказав. А сам тим часом покував іще трохи та й пошабашив. Змотавсь у двір чогось, біля загонів з воловиком про щось перемигнувся, надибав об'їждчика Митра, "свого",— погомонів щось з ним. І зразу ж подався додому.
У хаті вже було повно людей і тютюновий дим ходив над головою хвилями, коли Юхим переступив через поріг. Світло ще не горіло. В густих сутінках тьмяно виступали кострубаті постаті біля припічка, на лаві, коло столу. Упізнати нікого не можна було, тільки — по розмові. Ось од столу Цигулин голос до когось у темряві з докором:
— Ну, та й що доброго буде з того?
Од припічка крекнув хтось, і потім глухим простудженим голосом сказав Невкипілий:
— А те буде! Хочеш павука з кутка вивести, змети й павутину! Всюди в людей отак — палять економії. Невже усі ото й дурні, а ми наймудріші?
Він зайшовся кашлем, з лайкою перемішаним, і харкнув на долівку. Потім процідив крізь зуби після кашлю мов другим голосом: