— Ну , що ж, Олексо Миколайовичу, а все-таки, як казав... забув, як його, да, Архімед22: "Земля крутиться!"— Обведе маленькими біловіїми очима присутніх, на дияконові Йорданському спиниться й морг по-змовницькому.— То так-то, Миколайовичу!
— А це ж до чого ви, шановний Мартиновичу?— завжди удавано здивований, граційно зведе голову випрасуваний, з бездоганними манерами молодий історик жіночої гімназії Кириенко, "український марксист", зять власника парового млина Співака. (Тут же за столом і дружина його с сестрою, гарненькою восьмикласницею Люсею, об'єктом гарячої пристрасті хмурого й мовчазного завжди, як риба, вічного студента Мандрики).— Та й потім, Мартиновичу, до чого ж тут дідусь Архімед? Коловращеніє землі — це зовсім не його фах.
— Неважно!— махав рукою Мокроус.— А до чого це — ви знаєте. Одне слово —"діла йдуть, контора пише!"— І затим зразу ж починав із справжнім захопленням розповідати, як саме йдуть діла з отою ж таки книгарнею, як із ремонтом приміщення. Про те, що договір склали вже з опішнянськими гончарами23 на мальовничі гончарські вироби та роменськи-ми кустарями24— на плахти і килими.
— Ну, а із скоб'яним же товаром як? Мережані ярма, мазниці з інкрустаціями...— єхидно кривлячи губи, цікавився Кириенко.
— А що ж, а що ж! Матеріальна культура теж, знаєте...
І починалося. Спершу напівжартливо, далі розпалившись обидва. На підмогу до кожного приставали з гурту. Про матеріальну культуру та її роль у житті, у вияві національного духу народу. Про дух народу українського взагалі і про його історію.
Пріючи од чаю та суперечки, як віхтем, щохвилинно витираючись брудною хусточкою, затиснутою в кулак, Мокроус впадав у романтизацію минулого, так само й сучасного, сільського життя: вишневих садків, круторогих у мережаних ярмах... ("Да, да, Миколайовичу, ви чули, як рипить ярмо? Симфонія!")
Кириєнко все посилав к чорту і найперш круторогих. Це ж через них, мовляв, та ще через свою широку матню (пробачте на слові!), плутаючись в ній, діди та батьки наші не поспівали за історією, за Європою. "То що ж, і ми будемо так? Ні, дякую красно!" І взагалі не розумію, як це можна, вважаючи себе за культурну людину в XX віці, носитися, як з писаною торбою, з селом! Місто — ось та архімедівська точка опори, що потрібна, щоб виважити країну на рівень інших. Тим-то тільки національна українська промисловість та її організатори й творці в гармонічній взаємодії з робітничим класом, свідомим своїх ширших загальнонаціональних завдань, а не вузько професійних, спроможні це зробити. Сюди й треба направляти усі зусилля народу, а не туманити голову романтизацією історичного минулого та сучасного села.
— Ех, Миколайовичу, шкода вас!
Павлуша багато чого не розумів з їхніх-розмов. Але дещо й схоплював-таки. Кожну окрему думку, вислів, що видавався придатним, щоб у дворі чи у гімназії козирнути ним, запам'ятовував зразу ж. Так само й незрозуміле все, щоб потім наодинці в дядька Сави спитатися. Тим-то пильно прислухався до суперечки, хоч уже щодалі частіш крадькома позіхав та нетерпляче позирав на двері: де той Левченко! Він майже кожного вечора з'являвся, як завжди запізнившись до чаю, просто з редакції газети. Зразу ж обривалися суперечки, накидалися на нього. А він хапливо, по звичці вже, сьорбаючи чай, передавав останні вечірні телеграми. Потім чоловіки переходили до кабінету курити, і там уже починалася інша розмова, а як були самі, без дам, то навіть і на дуже пікантні теми.
Час од часу заходив Галаган. І завжди сам, ніколи з дружиною. Трохи гордувала-таки Дорошенками, а самого Саву Петровича просто вважала за "злого генія" своєї родини. Після літа оце навіть не стала вітатися: за Мокроусівну. (Рекомендував Сава Петрович у репетиторки на літо до
Мілочки, розхвалив, розписав як втілену чесноту. А вона тільки в маєток, та вже другого дня й застукала її Галаганиха з Ґалаґаном. "Вдень! у бібліотеці!— майже на ..очах у Мілочки!")
Павлуша при кожній зустрічі зразу й пригадував несамохіть оцей підслуханий ним епізод, але від цього Галаган ніскільки не падав у його очах і з усіх гостей найбільш імпонував йому — і своєю солідною постаттю та манерами справжнього великого пана, і своїм маєтком, що не раз любувався ним хлопець здалеку. І навіть своїм теперішнім становищем можливої жертви селянської, як думав Павлуша, "темряви та дикунства". Невже-таки і його спалять?
Була ще одна сугубо інтимна причина Павлушиної до Галагана виняткової уваги, пошани й навіть підлесливості. Хтозна, чи сам би дійшов до цього, та дядько Сава напоумив. Якось у майстерні, як і часто бувало це, сидів Павлуша з книжкою. Дорошенко працював, мугичучи під ніс. Затишно так. Тихо. Тільки за стіною десь у своїй кімнаті Леся гарцювала з подругами* регіт такий. І нагло, ні з того ні з сього, дядя Сава: "Павлушо, ану лишень признайся, за гімназистками вже підстрелюєш?"— "Ні, дядю, ще!"—"Плохо! Я в твої роки вже закоханий був по самі вуха. Що ж, чи об'єкта немає підходящого?" Хлопець змовчав. Дорошенко якийсь час малював і собі мовчки, а далі озвавсь: "Павлушо, а Мі-лочку Галаганову знаєш? Ото комусь молода росте!" І знову, помовчавши трохи, додав: "До речі, Леонідові Павловичу ти сподобався. Розповідав йому якось про тебе, сміється, каже: "Отаких нам і треба, енергійних, завзятих". Ти, Павлушо, намотай собі це на вус! А з Мілочкою познайомлю неодмінно!" Павлуша знову почервонів, але на цей раз не так уже,
нічого не сказав. І дядько Сава зразу припинив розмову. Та й потім не згадував уже ніколи про це.
Зате Павлуша розмови цієї не забув. Інакше став відтоді поглядати й на Мілу: коли з гімназистами бачив її, ревнував дуже. І в поведінці до старого Галагана став іще шанобливіший. І все на очах крутиться, щоб уподобатися. Ближче до серця брав і його тривогу, особливо оце, відколи частіші стали в повіті пожежі. "Невже і його спалять?" Пригадував усе, що Сава Петрович розповідав про Галагана. Скільки років працює в повітовому земстві. Школи для них же, для селян., будував. Цегельню навіть для цього відкрив у себе. (А не казав Дорошенко, по чому "лупив" за цеглу з сільських громад, скільки заробив на отих школах!) І головне — свій же, українець, Невже-таки і його спалять?.. Потім, і додому вернувшися, довго не міг ні за книжку взятися, та й навіть уночі часто бачив погані сни.