— Ви, мабуть, мені не вірите? — Пан Амфібер уже сердився. — Думаєте, я з вас глузую?
— Вгадали, — відповів перший поліцай. — А тепер забирайтеся звідси, і то негайно, поки я не передумав. Бо доведеться заарештувати не цих ваших незнайомців, а когось зовсім іншого. А саме — вас!
Пан Амфібер обурився.
— Ось вам наша поліція! — нарікав він, покинувши поліційний відділок. — Якісь чужинці у водолазних костюмах шукають у мене на горищі якихось машин, папуги, що розмовляють людською мовою, щезають з-під кошиків на папери, автомобілі стоять під люстрами у наших вітальнях — а поліції й за вухом не свербить. Сидять собі за своїми письмовими столами та попивають каву!
Нарікаючи, перетнув пан Амфібер вулицю, нарікаючи, перейшов присадок і хотів був зайти до вітальні через розтрощені двері веранди. Але двері були тепер цілісінькі. Окрім того, вони ще й були міцно замкнені. Пан Амфібер забіг до будинку у звичний спосіб — парадними дверима і шарпнув
двері вітальні. Усі меблі мирно стояли на своїх місцях, стільці були дбайливо розставлені круг столу посеред кімнати, навіть квіти, свіжі й неторкані, красувалися у вазі на столі.
— Незбагненно! Неймовірно! Я зсуваюся з глузду! Добре, хоч поліцаї сюди не прийшли, — пробубонів приголомшений пан Амфібер і впав у крісло. — А тепер мені потрібна чвертьгодинна пауза і міцна кава, щоб оговтатися від усього цього.
— Ну, ось я трохи й перепочив, — сказав пан Пляшкер і підвівся з крісла. — 3 автомобілем нам вочевидь не поталанило. Яке ж бажання придумати мені ще? — Він міркував. — Щоразу, як я придумую бажання в напрямку сюди, виходять
усілякі невдачі. Мабуть, треба придумати якесь бажання в напрямку звідси.
— Бажання в напрямку звідси? — спитав Суботик. — А яке ж? Куди саме? І кого — звідси?
— Та мене ж! Адже я можу забажати опинитися десь-інде. Що ти скажеш про канікули на безлюдному острові?
— Не кваптеся! Поясніть мені спочатку, як ви збираєтеся це зробити. А то знов будуть провали, — сказав Суботик.
— Провали? — образився пан Пляшкер. — Адже всі помилки робив не я, їх завжди робила машина! Я просто забажаю, щоб ми з тобою опинились на якомусь безлюдному острові.
— Надовго? — запитав Суботик.
— Ну, може, на день, якщо нам там сподобається. Або на хвилину, якщо не сподобається.
— А тоді?
— А тоді я забажаю повернутись.
— Як? Без машини для здійснення бажань?
— Ох, справді! — похопився пан Пляшкер. — Про це я не подумав. Адже машина залишиться тут! Її ж не можна пересувати. А без машини ми так і залишимось на безлюдному острові. Що ж нам робити?
— Боюся, що доведеться вам відвідати безлюдний острів без мене. Я зостанусь тут, коло машини, щоб повернути вас додому.
— Мабуть, так, — погодився пан Пляшкер. — Шкода, що тебе не буде зі мною. Та якщо на тім острові гарно, то ми ж можемо бувати там по черзі. Одного разу я вирушаю туди, а ти потім повертаєш мене додому, а іншим разом ти — на острів, а я повертаю звідти тебе. Згода?
— Згода. А коли ж мені вас повертати?
— Може, за годину, — запропонував пан Пляшкер.
— Найкраще — за п'ять хвилин. Хто знає, де саме ви опинитесь. Якщо там гарно, то я ж можу відразу переселити вас туди знов.
— І це слушно, — сказав пан Пляшкер, поставив перемикач на "увімкнено", зачекав, поки лампочка заблимала рівномірно, й мовив:
— Я хочу негайно опинитися на безлюдному острові!
Машина загула, і ось уже Суботик залишився в кімнаті сам-один. Він якусь хвилину ходив з кутка в куток, трохи погойдався на гардині, побалансував на спинці крісла і нарешті, коли йому здалося, що п'ять хвилин уже минуло, сказав у розтруб машини:
Нехай пан Пляшкер, тато мій, отут опиниться як стій!
Машина загула, і на столі, тремтячи всім тілом, сховавши змерзлі руки в рукава, постав пан Пляшкер.
— Клята машина! — простогнав він. — Втелющила мене, мабуть, десь під самісіньким Північним полюсом. Отам-то холоднеча, скажу я тобі! Я б не витримав там більше ані хвилини!
— А чи то хоч справді був безлюдний острів? — запитав Суботик.
— Мабуть, найбезлюдніший у світі, — відповів пан Пляшкер і зліз зі столу. — Ніде ані лялечки, нікого, хто позичив би людині якогось кожуха.
Навколо самі тобі скелі та вода, в якій плавають айсберги.
— Машина ж не винна, що ви сказали тільки: "на безлюдному острові". Хіба ви не могли як слід продумати своє бажання?
— Не міг же я повідомити машині назву безлюдного острова, — боронився пан Пляшкер. — Бо якби я знав назву, то це вже не був би незнаний безлюдний острів, а саме на такий мені хотілося. Отож я просто спробую ще раз. Тільки вже тепер
мерзнути я не буду!
Він підійшов до машини. А що перемикач досі ще стояв на позначці "увімкнено", то панові Пляшкеру лишилося тільки сказати:
— Я хочу негайно опинитись на жаркому безлюдному острові!
Машина загула, й пан Пляшкер зник.
Цього разу Суботик, зоставшись на самоті, трохи повиглядав у вікно, тоді виліз на шафу і скочив звідти на ліжко, а коли врешті йому здалося, що п'ять хвилин уже минуло, сказав до машини для здійснення бажань:
Пан Пляшкер, тато мій, цю ж мить
тут, біля мене хай стоїть!
Машина загула, і в кімнаті поруч Суботика де не взявся пан Пляшкер.
Його черевики тхнули припаленою шкірою, права холоша штанів була обгоріла і ще трохи курилася.
— Давно пора! — вигукнув він. — Ще п'ять хвилин — і острів злетів би в повітря вкупі зі мною. Земля вже почала двигтіти.
— А чи там було принаймні жарко? — поцікавився Суботик.
— Жарко — не те слово! — відповів пан Пляшкер. — То був вулканічний острів. Весь укритий гарячим попелом і текучою лавою. Добре, що ти мене звідти забрав. Я вже не наважуюся загадати бажання про ще якийсь безлюдний острів. Це стає
дедалі небезпечніше.
— А яким ви, власне, уявляєте собі любий вам безлюдний острів?
— Там має сяяти сонце. Мають бути пальми, білий пісочок і прозорі джерела. А море довкола — блакитне і прозірчасте, — розмріявся пан Пляшкер.
— І чого ж ви не розповіли отак про нього машині?
— Правду кажеш, — погодився пан Пляшкер. — Зараз я це зроблю: я хочу негайно опинитись на такому безлюдному острові, де є пальми, білий пісочок, прозорі джерела, блакитне море й багато сонця!