Тепер замислився й Суботик.
— Може, в нього є телефон? Чому б нам не піти до найближчого телефона-автомата та не пошукати в телефонній книзі, де саме він мешкає, пан Вівторакус?
— От розумна голівонька! Без тебе я 6 до цього й не додумався! — вигукнув пан Пляшкер і так швидко кинувся бігти сходами наниз, що Суботик ледве встигав за ним.
Пан Вівторакус аж рота роззявив з дива, коли пан Пляшкер із Суботиком несподівано з'явилися перед дверима його будинку.
— О! Пляшкере, друзяко! — радісно вигукнув він. — Невже ти надумав перевідати мене? Авжеж, ти зазирнув до мене! Хто б міг навіть уявити!
— Я позавчора поводився, мов той блазень, бо так хвилювався... Я не мав на думці нічого такого. .. — заходився вибачатися пан Пляшкер.
— Ет, чого там!.. Кому воно в голові! Може, мені? Аж ніяк! Правда, пане Кулесе?
Але пан Кулес сидів у клітці мовчки.
— Я не знаю, що з ним, але він уже десь протягом години не вимовив ані слова. Лише раз сказав: "Добридень!" А він же перед тим говорив без угаву, — прошепотів пан Вівторакус.
— Мені здається, це пов'язано з машиною для здійснення бажань, — сказав Суботик. — Вона вже з годину не працює.
Пан Вівторакус здивовано подивився на нього.
— Взагалі не працює? О, то шкода! Але, зрештою, дарма. Адже сам я не мав змоги розтулити рота, відколи пан Кулес заговорив, — сказав він. — А тепер нумо чаювати! Вип'ємо всі по гарненькій чашечці? Авжеж, вип'ємо! А тоді я відвезу вас додому.
Та заразом і до пані Моркван можу зазирнути.
Коли вони всі гуртом увійшли до помешкання, схвильована пані Моркван кинулася їм назустріч, потягла до кухні й вигукнула:
— Дерево! Оте дерево на кухні!..
— А що з ним? — спитав пан Пляшкер.
— Воно зникло! Пропало без сліду!
— Я так і здогадувався, — сказав пан Пляшкер.
— Але що мені тепер робити? Я ж хотіла спекти пиріг з яблуками. Вже й тісто розкачала і поклала на деко! — бідкалася пані Моркван.
— Я можу хутенько роздобути трохи яблук, — запропонував пан Пляшкер.
— Справді? Це було б дуже люб'язно, — оцінила пані Моркван.
— Та це й я можу зробити, — втрутився пан Вівторакус. — Я куплю яблук для пані Моркван.
— Так? О, це було б справді по-приятельськи! — Пані Моркван уся аж сяяла. — Якщо дозволите, я буду вас супроводити. — Вона трішки зашарілась і квапливо додала: — Треба ж показати панові Вівторакусові, де продуктова крамниця.
Вона зняла з гачка свою продуктову сумку і разом з паном Вівторакусом вийшла з кімнати.
Пан Пляшкер із Суботиком лишилися самі в кухні. Пан Пляшкер сів на кухонний ослінчик.
— Я все думав про те, що ти сказав мені на горищі. Про того твого слона, розумієш? Як на мене, ти маєш слушність, — мовив він. — У всякому разі, я дуже-дуже радий, що навідав пана Вівторакуса. Тепер я спробую здійснювати власні бажання самотужки. Без машини. Шкода лише, що ти не зможеш мені в цьому допомагати.
Суботик заусміхався й закивав хоботцем.
— А може, трішки в чомусь і допомагатиму, татку, — сказав він.
Пан Пляшкер від хвилювання зірвався на ноги.
— Чи означає це, що ти цього разу не підеш у суботу геть? — вигукнув він.
— Воно треба було б, але...
— Але?.. — завмер пан Пляшкер.
— Але я на мить уявив собі, якого коника ви з машиною викинете, тільки-но її ввімкнете, — сміючись сказав Суботик. — А тому я потайки дещо для вас, тату, зберіг.
Пан Пляшкер аж тремтів з цікавості.
— Дещо зберіг? Що ж саме? Кажи-бо врешті— решт!
Суботик скочив на ослінчик, де сидів пан Пляшкер.
— А погляньте-но, татку, отуди за моє ліве вухо, там ви щось побачите! — Він відтягнув своє ліве вухо вперед і нагнув голову пана Пляшкера ближче до своєї. А сам так сміявся, що голова його вся трусилась.
— Тут... там... Таж там лишилася одна синя цятка! — закричав пан Пляшкер без тями від радощів.
— Авжеж, татку. Найостанніша. Як хочете, то загадайте їй виконати якесь своє бажання. Тільки обережно, не зробіть знов помилки!
— Не бійся, цього разу я помилки не зроблю, — сказав пан Пляшкер. Після невеличкої паузи він глибоко вдихнув і сказав повільно й урочисто: — Я хочу, щоб Суботик назавжди лишився зі мною!
І тоді з-за вуха в Суботика враз зникла остання синя цятка.