— Звісно, пане Кулесе, ми так і зробимо! — радо вигукнув пан Вівторакус і подався з папугою на кухню.
— Чуже птаство у мене в кухні — це вже щось нечуване! — вигукнула пані Моркван голосом, повним обурення.
Відразу ж за нею озвався папуга:
— Мене звати пан Кулес. З ким маю честь?..
На мить запала тиша. Мабуть, пані Моркван була добряче ошелешена, бо вона пробелькотіла, затинаючись:
— Як... Мене звати Моркван. Як... як таке може
бути?
Пан Пляшкер страшенно зацікавився. Він зайшов на кухню й побачив, що папуга уважно розглядає пані Моркван.
— Так, ось ми й познайомилися, — саме сказав він. — Тепер я вже не "чуже птаство", отож маю право навідуватися до кухні. Чи не могли б ви відчинити вікно? Авжеж, ви, безперечно, його відчините!
— Вікно? Атож, звісно, — розгублено белькотіла пані Моркван.
Миттю опинився пан Кулес на підвіконні.
— Не завадить і ноги розім'яти, як ти цілий ранок просидів у клітці, правда? Авжеж, правда! — вигукнув він і пурхнув на край даху.
Пан Вівторакус метнувся до вікна.
— Негайно назад! — гукнув він. Але папуга вже здійнявся й невпевнено облетів димар будинку навпроти. Звідти перепурхнув на каштан, а звідтам — на повітку, майнув понад муром — і зник.
— Це я винна, не треба було відчиняти вікно! — збентежено вигукнула пані Моркван. — Що ж нам тепер робити?
— Ми повинні його спіймати, — вигукнув пан Вівторакус і вибіг з будинку.
Пані Моркван кинулася слідком за ним.
Саме як пан Пляшкер і собі мав метнутися ловити пана Кулеса, повернувся з прогулянки Суботик.
— Ви бігаєте наввипередки? — поцікавився він.
— Пан Кулес вилетів, треба спіймати, — вигукнув пан Пляшкер.
— Але ж, тату, вам нема потреби задля цього кудись бігти, — здивовано сказав Суботик. — Навіщо ж тоді вам машина для здійснення бажань?
— Правильно! — Пан Пляшкер узяв Суботика за руку, і вони вернулись до кімнати. Але машина саме була вимкнена. Вона знов перепрацювалася.
— Доведеться трохи почекати, — сказав Суботик.
І вони посідали за стіл та й заходилися грати в "кутики".
А тим часом в іншій частині міста пан Амфібер саме тоді приліг на канапу трохи перепочити по обіді. Аж раптом у відчинене вікно до кімнати впурхнув якийсь великий птах і вмостився на рейці для гардини. То був Вівторакусів папуга.
Пан Амфібер миттю підхопився з канапи й почав підкрадатись до вікна, лагідно примовляючи:
— Сиди, сиди, спокі-і-ійно! Тільки не тікай, я тобі нічого не зроблю! Ти ж, мабуть, звідкись чкурнув, правда? А я одержу за тебе винагороду. Зараз ми тебе злапаємо, тільки сиди тихесенько, не бійся...
— Поясніть мені, будь ласка, чого це ви надумали казати мені "ти"? — урвав його примовляння папуга. — Хіба ми вже познайомилися? Ні, ми з вами не знайомилися. Між іншим, мене звати пан Кулес. А як величати вас?
Пан Амфібер від страху вчепився за стілець.
— Як... як... як... — промимрив він. — Як?..
— Боюсь, що на таке питання я не зможу дати вам відповіді. Воно трохи закоротке.
— Як це... як ти... е-е-е... як це ви вмієте розмовляти? — нарешті видушив із себе пан Амфібер.
— А чом би мені й не розмовляти? — запитав і собі птах. — Ви ж розмовляєте!
— Хто твій... я хотів сказати: хто ваш господар?
— Господар? Я завжди це чую: "господар"! Якщо ви маєте на увазі того пана, в якого я мешкаю, то це пан Вівторакус, — заявив папуга.
— А як прибули сюди?
— Як? Ну, спершу я виконав коротке піке з наступним правим поворотом, з переходом на подвійну мертву петлю з розпростаними крилами. Потім — потрійне прудке перепурхування з витягненими ногами, за ним — плавна дуга з легким нахилом улівобіч... — доповідав папуга. — Тоді...
— Мені все це ні до чого, — нечемно урвав його оповідь пан Амфібер. — Я хочу знати, де мешкає цей пан Вівторакус, у якого ви квартируєте.
— Саме це і я хотів би знати, — журно сказав папуга. — Гадаєте, я спроможний знову знайти вікно, з якого стартував? Ні, я його не знайду.
— Тоді нам негайно треба довідатися, де цей пан мешкає. Такий розумний папуга — коштовність, його власник ладен надати за повернення такого птаха велику винагороду, — півголосом бубонів пан Амфібер. — За нормальних обставин я мав би піти в поліцію, бо такі випадки належать до її відання. До того ж поліційний відділок — через дорогу. Але зі мною там не розмовлятимуть по-доброму після того, як зелений тип у водолазному костюмі десь зник...
— Жахливий персонаж, — потвердив пан Кулес.
— Хто? — здивовано спитав пан Амфібер. — Це ви про мене?
— Ні, не про вас, а про того малого, зеленого, у водолазному костюмі, — відповів папуга.
Пан Амфібер аж підскочив.
— То ви його знаєте? — запитав він.
— Ще б пак! Він дражнив мене шулікою і хотів повиривати моє хвостове оперення! Хіба це не підлість? Авжеж, підлість, та ще й яка, — сказав пан Кулес і знову страшенно розгнівався.
— Він його знає! Чудово! У мене є свідок! Тепер я можу довести поліції, що не брехав! Тепер доведеться їм просити в мене вибачення. Одну хвильку, я зараз повернуся. З поліцією! — І пан Амфібер уже хотів був кинутися бігти, та потім нараз повернувся й зачинив вікно. — Чи не сіли б ви краще осюди на стіл? — запропонував він папузі. — Тут вам буде куди зручніше.
— Про мене, — сказав пан Кулес і пурхнув на стіл.
Панові Амфіберові того тільки було й треба. Не встиг папуга збагнути, що з ним діється, як пан Амфібер ухопив порожній кошик на папери й накрив ним птаха.
— Що це має означати? Чого так темно? — залементував папуга. Та пан Амфібер уже його не чув, він мчав до поліційного відділку.
Тим часом пан Пляшкер із Суботиком дограли партію. Вони саме розмірковували, чи не почати їм ще одну, коли в машині знов спалахнула червона лампочка.
— Бачиш, як швидко! — зрадів пан Пляшкер і поставив важіль на "ввімкнено".
— Найкраще буде забажати, щоб папуга негайно опинився в клітці, а то знов кудись утече, — порадив Суботик.
Він примостився коло клітки, а пан Пляшкер став біля машини й сказав:
— Я хочу, щоб пан Кулес знову опинився в своїй клітці!
І враз ошелешений птах опинився в клітці, а Суботик мерщій зачинив її дверцята.
Засапаний пан Амфібер прибіг до поліційного відділку. Він ускочив до приміщення й гукнув до двох поліцаїв, які там сиділи: