— Добре, тату! Клас! — сміючись, вигукнув Суботик.
І враз із його обличчя зникла передостання цятка, а на столі перед ними де не взялося сім страв, супниця, три мілкі та чотири глибокі тарілки. Пан Пляшкер почав із супу з трюфелями, а тоді всмак порозкошував лососевим шніцелем у
винній підливі. Суботик спершу заходився коло теплого паштету з качиної печінки з чебрецевим цвітом, а тоді перейшов до запеченої спаржі. Після куріпки з кучерявою капустою пан Пляшкер зробив коротку перерву, якою скористався Суботик
і сам поїв усі морожені персики в сиропі. Та пан Пляшкер тим не журився: він не менше від персиків полюбляв салат.
А за кілька вулиць звідти в ресторані гірко клопотався офіціант, намагаючись виконати замовлення відомої вже нам подружньої пари.
— Чи ви знаєте, що ми чекаємо вже півгодини? — люто пробурчав чоловік.
— Та де там півгодини! Ми сидимо вже тридцять п'ять хвилин! — обурилася жінка.
— Ну, бачите, всяку добірну страву готують не за хвилину. А ви ж бо замовили кілька наших особливо вишуканих страв, чи не так? Але ваше чекання буде щедро винагороджене! — відказав офіціант.
Обоє нетерпляче спостерігали, як він підкотив до них невеличкого сервірувального візка. Зверху на ньому стояла на підігрівальниці велика овальна таця, накрита високою срібною покришкою.
Офіціант узявся за покришку обома руками й поволі, урочисто її підняв.
— То як, чи дуже забагато я наобіцяв? — запитав він і переможно подивився на подружжя, сподіваючись оплесків захвату.
Та з виразу облич обох клієнтів офіціант помітив: щось негаразд! Звернувши погляд донизу, він так і скам'янів: під срібною покришкою на великому срібному тарелі в бридкій приправі з кетчупу, гірчиці й майонезу плавали на двох розм'яклих картонних тарілках дві напівзгорілі ковбаски.
Третій розділ. Пан Кулес вилетів
Понеділок минув без пригод. У вівторок рано якось незвично задзвонив будильник — надто тихо і глухо.
Пан Пляшкер спросоння простяг руку до тумбочки, щоб заглушити дзвоник, але замість будильника відчув під рукою лише цупкий чубок Суботика.
— Та де ж цей пришелепа?
— Це ви на мене? — ображено спитав Суботик.
— Та ні, на будильник. — Пан Пляшкер потроху розбуркався, бо ж будильник усе дзвонив та й дзвонив безперестану. — Та де ж він?
Суботик скоса позирнув на пана Пляшкера.
— А він вам потрібен? — обережно спитав.
— Аж ніяк. Мені треба, щоб він нарешті замовк.
— А-а! — полегшено зітхнув Суботик, надавив на своє черевце, і дзвоник ущух. — Ви зараз підете на роботу?
— Ні, — знов сонно муркнув пан Пляшкер.
— А куди? В універмаг?
— Нісенітниця!
— До школи?
— Дурниця!
— Гуляти?
— І не подумаю!
— А що ж ви робитимете?
— Спатиму! — сказав пан Пляшкер і перекинувся на другий бік.
— А навіщо ж ви тоді накрутили будильника?
— Я звечора забув його заглушити.
— Он як, — сказав Суботик. — Він мене добряче перелякав.
— Мене також, — мовив пан Пляшкер. І враз похопився: — А як ти, власне, заглушив дзвоника?
— А отак! — Суботик знову надавив на своє черевце. Будильник задзвонив. — Стоп, стоп! — закричав Суботик і ще разів кілька натиснув на свій живіт. Будильник не вгавав.
— Якийсь придуркуватий будильник!,— вигукнув Суботик. — Та ви не бійтеся, тату, я його вгамую. Ось тільки візьму велику склянку води.
Пан Пляшкер остаточно прокинувся, підвівся і сів на ліжку з наміром дізнатися, що сталося.
Суботик підбіг до крана, набрав повну склянку води, одним духом вихилив її. Дзвоник відразу приглух, а далі й зовсім замовк.
— Ой, як лоскоче в животі! — засокотів Суботик і соромливо відригнув.
— То це ти... ти з'їв будильника? — вражено вимовив пан Пляшкер.
Суботик присоромлено похнюпив хоботця.
— Не всього, — сказав він. — Найкраще з нього я залишив: стрілки!
— Стрілки? А нащо ж вони здалися?
— Маленька може бути зубочисткою, — вирішив Суботик. — А великою можна обом нам спину чухати.
— Не мели дурниць! А проте я знаю, що зараз зроблю! — сердито промурмотів пан Пляшкер, підвівся й рушив до машини для здійснення бажань. Він увімкнув її і сказав: — Я хочу, щоб надалі Суботик більше нічого того не їв, що є в моїй
кімнаті!
— Ну, коли так, то вже ж не їстиму, — пообіцяв скривджений Суботик.
— А ще я хочу, щоб мій будильник знову стояв на столі й...
— Гик! — гикнув Суботик. Він увесь здригався. — Гик! — І знову: — Гик! — І нарешті: — Ось він вам! —і дістав будильник з рота. —Приробити стрілки?
— Нема потреби. Я забажаю, щоб стрілки знов були на циферблаті. Отак,, А тепер я хочу, щоб будильник знову був справний!
Будильник задзвонив. Пан Пляшкер узяв його в Суботика з рук, знову став перед машиною для здійснення бажань і сказав:
— І нарешті, я хочу, щоб мені сьогодні не йти на роботу!
Проте машина, стиха клацнувши, вже вимкнулася.
— Четверо бажань, поспіль одне за одним! Як вона взагалі з ними впоралася! — вражено сказав Суботик. — Тепер їй неодмінно треба годинку перепочити.
— Гаразд, гаразд, то я собі піду на роботу, — розсердився пан Пляшкер, зібрався й подався до своєї контори.
Та вже за дві години він у доброму настрої повернувся додому.
З його кімнати йшов дим. Пан Пляшкер жахнувся, рвучко відчинив двері й побачив Суботика, що мирно сидів перед індіанським вігвамом, якого тим часом устиг побудувати з двох громоробних бляшаних аркушів. Він схрестив ноги, час від часу
стромляв котрийсь олівець пана Пляшкера в невеличке багаття, яке розклав на третьому бляшаному аркуші, і курив люльку — скручену руркою газету.
— Чи хоче мій блідолиций брат погратися зі мною в індіанців? — радісно спитав Суботик, побачивши пана Пляшкера, який наче закам'янів у дверях. — Що так швидко спрямувало його кроки назад до рідного вігваму? Чи не хотів би мій блідолиций брат закурити люльку згоди з вождем індіанців?
Пан Пляшкер ускочив до кімнати й закричав:
— Що це тобі стрелило в голову?! Хочеш спалити будинок? Я ж загадував бажання, щоб ти дав спокій всім речам у моїй кімнаті! А з олівцями що ти зробив! — Він затоптав багаття. — І газета це ж сьогоднішня, я її ще й не читав!
— Ви забажали тільки, щоб я тут нічого не їв, тату, — смирнесенько сказав Суботик, від страху забувши своє індіанство. — А вашу газету я лише припалив. І потім, я можу вам сказати все чисто, про що в ній написано.