— Та ти ж і їстимеш, заспокойся! Тільки треба тобі знати певні правила. По-перше, не можна їсти руками, треба неодмінно з ножем і виделкою.
— А чим же я їстиму того ножа й виделку, як не руками? Ногами, чи що? — здивувався Суботик.
— Та не ножа з виделкою ти їстимеш, а з допомогою ножа й виделки.
— О, це вже цікаво! Це я собі зараз заримую!
Їдять не руками,
ані ногами —
ножем і виделкою —
суп з пирогами.
А ще які правила мені треба знати?
— Друге правило таке: не розмовляти з напханим ротом!
— А це правило нудне!
— І чому ж? — суворо запитав пан Пляшкер.
— Бо його треба було заримувати. Отак:
Коли рот напхав ти повний,
то сиди, мов пень, безмовний.
А як в роті спорожніло,
то тоді балакай сміло!
— Ну, всі правила не швидко заримуєш, — сказав пан Пляшкер. — Час іти. Бо вже недалеко й до вечора, а ми ще і не пообідали.
В коридорі їх перехопила пані Моркван.
— О, а це що таке?! — зарепетувала вона, впершись руками в боки. — Це ж той Робінзон, що перекидав мою тиху-мирну оселю догори ногами!
Звідкіля ж він узявся знов?
— З оцієї кімнати, — відповів Суботик, показав на двері кімнати пана Пляшкера, усміхнувся й пояснив: — Он звідки.
— Він що, збирається тут лишитися? — допитувалась пані Моркван.
— Ні, він не збирається тут лишитися, він збирається піти до кав'ярні й з'їсти там закуску, основну страву та десерт, — повідомив Суботик.
— То... то це... — пробелькотіла пані Моркван, та пан Пляшкер урвав її мову, не давши їй навіть як слід почати речення:
— Зрозуміло. Ви знов будете мені доводити, що в такому разі я маю більше платити вам за помешкання. — Він сягнув до кишені піджака, дістав цілу паку грошей і тицьнув господині в руку. — Ось, візьміть, — сказав він. — Гадаю, цього досить
вам за місяць.
І поки пані Моркван стояла, роззявивши рота, й розгублено дивилася на жмут грошей у себе в руці, такий грубенький, що його ледве охоплювали її пальці, пан Пляшкер, безжурно насвистуючи, разом із Суботиком зник за надвірніми дверима.
Якийсь час обидва мовчки йшли вулицею. Аж раптом Суботик зупинився.
— Дивіться, тату, отам-о щось написано про "страви". Зайдемо туди? — запитав він і прочитав по складах: — "Ви-шу-ка-ні стра-ви"
Пан Пляшкер поглянув на будинок і нерішуче похитав головою.
— Це буде занадто дорого для таких людей, як ми, — сказав він за хвильку.
— Як то? У вас же сьогодні всі кишені повні грошей!
— Сказати правду, в таких аристократичних ресторанах я ще ніколи не був. Для мене він аж надто вже шикарний, — признався пан Пляшкер.
— Занадто шикарний? Ну то ми собі тут трохи пошикуємо, — сказав Суботик і шаснув за скляні двері.
Панові Пляшкеру нічого іншого не залишалося, як і собі податися за ним. Суботик рішуче попростував уперед по товстих килимах, повз важкі червоні оксамитові портьєри і сів за вільний стіл, на якому пломеніли в золотому свічнику чотири
свічки.
Хоча в залі за багатьма столами сиділо чималенько людей, було тут доволі тихо. Пані й панове розмовляли між собою лише стихенька. Це таки справді був шикарний ресторан.
— Дивіться, тату, вони тут уже святкують Різдво! — вигукнув Суботик і показав на запалені свічки.
Кілька відвідувачів на мить урвали свою трапезу і здивовано заоглядались на Суботика. Проте зараз-таки знову обернулися до своїх тарілок, бо ж неввічливо озиратись на людей.
Пан Пляшкер почервонів і швиденько сів коло Суботика.
— Цить! — прошепотів він. — Не галасуй! Так
не роблять!
— Як не роблять?
— Не розмовляють так голосно, — пошепки пояснив пан Пляшкер.
— Роблять, роблять, ще й як! — заперечив Суботик. — Пані Моркван он цілими днями те й знає, що галасує.
— Тільки не тут!
— Ну, бо її тут немає...
— У всякому разі, розмовляй тихенько. Тут люди обідають, — сказав пан Пляшкер.
Суботик підвівся зі стільця й з цікавістю роздивлявся відвідувачів ресторану.
— А чого це не можна розмовляти, як вони їдять? Хіба вони їдять вухами? — голосно допитувався він.
— Ц-цить! — удруге просичав пан Пляшкер і силоміць посадив Суботика на місце. — Будь ласка, сиди спокійно!
Дуже, просто дуже шикарний офіціант у чорному фраку підійшов до їхнього' столика так швидко, як йому лише дозволяла його шикарність.
— Чи можна поцікавитися, що привело вас сюди? — несхвально розглядаючи Суботика і його водолазний костюм, запитав він. — Якщо вам хочеться поплавати, то йдіть краще до міського басейну. А це ресторан.
— Ми знаємо, — зніяковіло сказав пан Пляшкер. — Ми... ми б хотіли тут трохи попоїсти.
— Трохи? Ні, дуже багато, — уточнив Суботик. — У мого тата є гроші. Хочеш подивитися?
— Годі, будь ласка! — звелів пан Пляшкер.
— Як ви так хочете, — сказав Суботик і ображено замовк.
— Зачекайте хвилинку,— мовив офіціант і підійшов до іншого офіціанта. Вони про щось пошепотілися, раз у раз поглядаючи на Суботика та на пана Пляшкера.
— Мабуть, радяться про те, як нас непомітно витурити, — прошепотів до Суботика пан Пляшкер. — Ось зараз він нам скаже, що цей столик хтось замовив раніше.
Офіціант повернувся до них.
— На жаль, цей столик замовлено раніше, — сказав він. — Чи можу я запропонувати шановному панству пересісти за он той столик у глибині?
— Можеш, — великодушно дозволив Суботик. — Сподіваюся, твоє панство його вподобає. Бо цей столик такий маленький, нам і самим тут мало місця.
І він почав з цікавістю роззиратися: де ж те "шановне панство"?
— Та це ж він нас так величає, — прошепотів пан Пляшкер і підвівся.
— А, нас! А я й не знав, що я — "панство", — запишався Суботик і з підскоком подався слідком за паном Пляшкером до невеличкого столика, що стояв у такій собі ніші, тому іншим відвідувачам його майже не було видно.
— Чи можу я запропонувати шановному панству карту? — спитав офіціант і налагодився йти.
Звісно, він мав на увазі ресторанне меню.
Суботик ухопив його за фрак.
— А що нам робити з однією картою? — поцікавився він.
— Якщо шановні панове бажають, я принесу дві карти, кожному окремо, — відповів офіціант, намагаючись визволитися від Суботика.
— Дві карти? Та ними ж ні в що не зіграєш! Для скату потрібно тридцять дві, а для "подвійної голови" аж сорок вісім!
— У нас не заведено грати в карти, — пихато сказав офіціант. — Це тобі не сільський шинок!