Маруся Богуславка

Страница 68 из 137

Багряный Иван

Після того, як діти переспівали "далой, далой манахов", їм стали роздавати якісь чепурні брошури, та й всім присутнім. Спочатку сам професор вийняв тих брошур звідкись цілий оберемок і віддав "диригентові", а той уже почав розподіляти, взявши собі за помічницю малесеньку дівчинку. Та малесенька дівчинка оббігла всіх, наділяючи малих (щоб читали своїм темним батькам і матерям!) і старих, хто був (щоб читали своїм нерозумним дітям), професоровою премудрістю. І навіть те дитинча прибігло в куток і тицьнуло одну брошурку в руки Аті. Таке смішне маля, як ті пухкенькі янголята з фресок Собору, так безжалісно поздираних товаришом професором. Ата не могла втриматися, щоб не погладити дівчинку рукою по голівці, по русявих кучерях, та не спитати:

— Як же ж тебе звати?

— Ліля!

Сказавши "Ліля", дівчинка зніяковіла й утекла, виконавши одначе професорове доручення — розповсюдивши на одну брошурку більше. Професор теж погладив дівчинку по голівці, там, далеко, біля гурту, — аж Аті серце ворухнулося з ревнощів і протесту.

"Ліля"... "Лілея..." — відмінялося Аті в голові дитяче ім'я, і вона чисто відрухово хотіла крикнути тому, хоч і симпатичному з вигляду, але негарному через оте "добре, дєткі!", професорові, щоб він не чіпав тієї незабрудненої ще дитини. Але промовчала.

У неї в руках була червоненька брошура. Це популярно написана агітка антирелігійно-просвітнього змісту, написана "для народу". Вгорі, там, де звичайно пишеться на всіх інших книжках "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", — написано гасло: "Релігія — опіум для народу". А нижче — прізвище й ім'я "професора Подліпкіна, тоді назва брошури: "Як повстала брехня про т. зв. Христа" — "наукова розвідка"? А внизу — "Видання Товариства Безвірників".

Ата машинально відгорнула обкладинку тієї "наукової розвідки" — брошура починалася з короткої нотатки про самого проф. Подліпкіна... Ата так само машинально поклала книжечку в кишеню. Шукала очима Лілю, стежила за нею, дивилась, як вона пурхала по залі, неначе метелик, і чекала, що метелик той знову підпурхне до неї. Вона би її навчила інших пісень, ясних, як квітка-лілея, і ніжних та легких, як хмаринка в небі... Але Ліля не підходила. Вона, бач, вже була при ділі! Вона, бач, вже належала до професорського "гуртка"! Їїї душею, бач, вже володіли інші, деспотично! Метелик мерехтів райдужними крильцями, сам над ними не владний...

Ата посиділа ще трохи. Зітхнула й вийшла. Тим часом діти знову шикувалися до співу. "Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх боляче обсмалювати", — ні, це банально. "Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх брутально оддирали різні фахівці, як вони оддирають фрески. О!" З цим Ата швидко пішла від клубу.

Чогось їй було безмежно жаль. Чого? Ну, чого тобі, зрештою? Ні, мабуть, це просто атавізм прадідівського, стихійного духу протиріччя. Все наперекір. "Рассудку вопрєкі, напєрєкор стіхії", чи як там сказав поет.

У заводському сквері, що був подібний до парку, вона присіла на лавку. Згадала про брошуру. Вийняла її з кишені й розгорнула на першій сторінці.

"Автор цієї брошури, — прочитала вона короткі дані, — відомий науковець-атеїст, товариш Подліпкін, голова Ради спілки безвірників. Цінність цієї його праці в тім, що сам він колишній член родини священика, якого потім зрікся й викляв, і тепер розоблачає поповщину, знавши її добре з досвіду, в тім розоблачає й свого батька та матір — в ім'я науки й у ім'я правди... В ім'я науки й в ім'я правди цей чесний безпартійний большевик (хоч і колишній попович) тепер не жаліє й не щадить нічого, чим і мусить визначатися справжній совєтський науковець, діяч науки. Своєю відданою працею на безвірницькому полі він окупив своє минуле вповні. Ця книжка мусить бути настольною книжкою кожного, а її автор мусить бути прикладом для наслідування.

Рада Безбожників".

Потім починалася сама брошура. Вона починалася з гасла, поставленого замість мотто й підписаного самим проф. Подліпкіним як цимес, як квінтесенція його геніальних наукових праць, як його девіз:

"В ім'я правди не щадім нічого!"

Ата замислилась вражена.

"Т-так... Це добре... Лишається тільки устійнити, що ж правда".

Згадала тих здертих з фресок янголят і ту Лілю бідолашну... І зраджених батька та матір... Скривилась презирливо й гидливо. Ні, це не з духу протиріччя, це з самої глибини серця! Струснулась вся... Потім озирнулася вправо і вліво вздовж по алеї, зіжмакала брошуру так само гидливо, ніби душила якусь гадину, а тоді сунула її в велику урну, в залізну посудину, що стояла тут же поруч, в яку скидається різне сміття й недопалки та плюється і з якої курився, як завжди, смердючий димок, бо там запльовані недопалки й сміття вічно тліли... Посудина ця — типова плювачка й смітниця, широка внизу й вузенька вгорі, розставлена міськрадою скрізь, по всіх "громадських місцях".

Вкинувши туди брошуру Подліпкіна, подарунок малесенької наївної Лілі, Ата встала й пішла геть...

"Ліля... Лілея!"

І посміхалася насуплено:

"От якби в цю плювачку вкинути й самого "професора" — от було б добре!"

"В ім'я правди не щадім нічого!"

XX

Химери (Меланхолійне)

Угорі, просто через усе місто Наше, проходить зоряний Чумацький Шлях... І де б ви не піднесли голову вгору, — ви все посеред того космічного, того вічного Шляху Чумацького, якраз посередині, як мандрівник з торбою... коли у вас хоч трішечки уяви. Так, так, коли у вас хоч трішечки уяви, ви досить чітко уявляєте себе посеред того безкінечного шляху, через сині безкраї степи простеленого, з торбою за плечима, з костуром у руках, босоніж, з непокритою головою, — мандруєте, як той філософ Сковорода наш, з легкістю на серці надзвичайною, філософськи настроєний, з іскрами радости в очах, з піснею легкою, степовою, перепелиною на устах, з відчуттям крил соколиних за плечима... Ідете!.. А шлях стелиться, куриться пилком зоряним, пишається туманами легенькими вранішніми, вабить вас у далечінь неозорну. І ви, вийшовши з міста Нашого простісінько на середину того шляху, мандруєте собі... Якщо у вас хоч трішечки уяви. А у всіх мешканців міста Нашого ніколи не бракувало уяви, чим вони й визначаються. Ні, не бракувало їм уяви, інакше би їх уже давно не було на світі білому, при тому Шляху Чумацькому живши, отому самому, що: