Ата не витримала й завернула до великих шкляних дверей. Це був клуб металістів. Цікаво, що вони там роблять, про що вони розливаються так весело, так радісно, немов срібні дзвіночки?!. Вони славлять день, сонце, весну, самі себе...
Але вони співали що інше. Та поки це дійшло до Атиної свідомості, вона мусила зайти до самісінької зали, звідки виривалась та звукова баталія, — до величезної залі клубу, оздобленої незмінними портретами вождів, прапорами, діаграмами, а ще оздобленої плакатиком на дверях, зміст якого дійшов до свідомості аж потім.
Тихенько зайшла й сіла в куточку.
Ти скажи! І що ж вони так гарно співають!..
Велика маса дітей стоїть півколом біля сцени, перед маленьким диригентом, і заливається натхненно... Ні, вони стоять так вишикувано не перед диригентом, а перед групою дорослих людей, що сидять попереду важно на кріслах, як якийсь штаб генералів, сприймаючи цю дитячу ораторію на свою честь. Це були якісь високі гості. В центрі групи сидів хтось найважніший, хтось в окулярах і з великим шкіряним портфелем на колінах, — якийсь чоловік з виглядом професора. По тому, як шанобливо увивалась решта біля нього, можна зрозуміти, що це якась висока шишка. І це на неї були звернені й очі всіх дітей. І це для неї гриміла й натхненна пісня з дитячих грудей. Пісня як гімн...
Далой, далой манахов,
Лові-даві папов!.. —
ось що вони співають! Та як же ж співають!
Знадвору — це був радісний хорал, хорал сонцеві й весні. Та такий він і тут, чомусь слова пропадають, як недоречність. Між змістом і виконанням існує рішуче колосальна диспропорція. Прірва. "Лові-даві!" — і — весняні дзвіночки. Співали цю пісню дзвіночки — зовсім малесенькі діти, заплющуючи оченята, як птахи.
Ага! (Тут Ата згадала й усвідомила зміст автоматично прочитаного плакатика на дверях). Це, значить, "огляд самодіяльності гуртка молодих безвірників". Так стояло на тім плакатику ("Сьогодні огляд самодіяльності гуртка молодих безвірників"). А це значить, такі безвірники — "безбожники". А ото, значить, комісія.
Хор малих ентузіастів гримить так радісно, так весело, так дзвінко, що ніяк не можна відчути ані припустити, що ці малята вже в щось не вірять і когось можуть "ловити" й "давити". Навпаки, з радісного, натхненного співу проривається безмежна й полум'яна універсальна віра тих, що починають жити, — віра в усе, — віра в чудесні пригоди, в те, що вони от зараз кудись "полізуть", вирушать у якусь чарівну подорож, в веселу екскурсію якимось казковим поїздом чи літаком на самісіньке небо й щось там будуть "розганяти" — якихось, може, комах, а чи нечемних звірят казкових. І не зі злоби розганяти, а для забави дитячої, веселої.
"Весняні квіти"...
Це, значить, такий "гурток безвірників".
Один тільки дириґгент серйозний і трохи зляканий. Такий же малий, як і решта, він почувається дорослим і відповідальним — диригує, як справжній диригент, та все позирає полохливо на великого "дядю" в окулярах: чи так? Щось ніби йому з нутра підказувало, що зовсім не так, зовсім-зовсім не так!
А "великий гість" дивився крізь окуляри на дітей захоплено, в очах його світилась гордість — гордість якогось великого борця проти якогось великого "опіуму" й "манахов і папов", і світилась грізна рішучість полководця, що ось має цю всю гвардію зараз послати в далеку й страшну карну експедицію.
Коли діти переспівали, полководець витер окуляри, запотілі від зворушення, й похвалив на повен голос:
— Добрє, дєткі, добре!
Він явно наслідував славний вираз гоголівського Тараса Бульби, підробляючись з апломбом, так би мовити, під традицію й під народ, але це кепсько виходило: він говорив не мовою Тараса Бульби, а якимось суржиком, з суздальським колоритом:
"Добре, дєткі, добре!"
Ата засміялась — хто ж це? Хто це?!
І, ніби у відповідь, хтось голосно звернувся до окулярів і назвав "товаришом Подліпкіним".
"Ах!.. Так це товариш професор Подліпкін!.. Так ось він який! Ти диви!.." Вона часто, дуже часто, дивлячись, як мотається червоний прапор на дзвіниці "розкуркуленого" собору, оглядаючи руїни прекрасної колись, старовинної козацької церкви на Миколаївському цвинтарі, бачивши павутину й мерзость запустіння в зруйнованих вівтарях Успенської й Юр'ївської церков, бачивши потоптані й занедбані могили якихось невідомих предків у ограді Спаса, порослі кропивою й реп'яхами, дивувалася, чому це треба конче так поглумитися над могилами, хоч і не сучасних і не совєтських, але ні в чому неповинних людей! Чому це треба конче все руйнувати й оплюгавлювати, здирати гарні й нікому не шкідливі фрески зі стін церков, де понамальовувано таких милих янголят? Дивувалася й все питала себе — хто ж це все робить? Знала, що це все робить оте "товариство безвірників", що випускає такі плакати й гасла про "опіум" та про "даві папов", але хто іменно? Її цікавило, хто іменно те все робить, який він. Чула, що очолює те товариство якийсь дуже розумний професор на ймення Подліпкін, навіть чула, що він походить з колишніх панів чи священиків, учений, але який він? Чомусь він їй увижався упирем, вузьколобим вандалом, порослим щетиною, вічно неголеним нехлюєм, який нехтує зовнішністю, бо не має часу, бач — бореться проти "великого зла", давить "манахов і папов", руйнує все, здирає тих янголят, зрівнює могили предків, якихось невідомих покійників, обертає прекрасні будівлі храмів на мерзкі Руїни, де кавчать сичі ночами... бо руїни брудні йому кращі за строгі й величні архітектурні споруди, коли вони цілі, де відбився величній і гордий дух творців-майстрів-архітектів! Таким увижався той професор Подліпкін. І як же вона тепер здивувалася, коли побачила його перед цими дітками й перед собою — зовсім ніби й на упира не подібний, ще й який милий, як гарно й вознесенно посміхається.
"Добрє, дєткі, добрє!"
Правда, це на суздальський манір виходить у нього, але все ж таки це не упир. Окуляри блищать зовсім як у професора. Повен рот золотих зубів. Правда, злі язики кажуть, власних зубів позбувся він ніби при таких обставинах: як здіймали великого дзвона з Успенської дзвіниці, "розкуркулюючи" церкви у місті Нашому, то той дзвін обірвався й "гепнув" об землю з великої високості, й репнув. І от як він "гепнув", то присутній при цій операції спостерігач, "головний безвірник" проф. Подліпкін, він же й головний організатор розкуркулювання церков, поточився з переляку й впав (а інші кажуть, що шматок цегли, вибитої тим дзвоном, ударив професора в зуби) — зуби йому повилітали... Відтоді в нього золоті зуби. І це для нього вийшло на краще — це додає йому солідності й ученості, та й антирелігійного газарду. Кажуть, золото для зубів йому подаровано з хреста чи з Євангелії Мазепи...