Сміх. Всі бачили, який Страменко вчора прийшов п'яний, у рясці й баговинні та в чуханцях, повні черевики болота, і бінокля десь утопив у багні, — бідкався непритомним язиком. Ясно! Хтось займається контрреволюцією, ширить провокації.
Таку резолюцію виніс і Сазонов, а слухавши Страменка, реготався. Для проформи промурмотів "знаю я тібе!" й позіхнув. Він Страменкові повірив. І повірив не тому, що любив Страменка чи вважав за гідного довіри, а тому, по-перше, що ставився наперед з презирством до всіляких чуток, розмірених у престиж влади, як до "ворожих вихваток", а по-друге, — тому що ставився з презирством і іронією до самого Страменка: "Ха! Ну кого така гнида, така макуха може знасилувати! Ха! Це навіть образа людській гідності! Ще якби про нього, про Сазонова, таке говорили, ну це могло би бути й правда. А то — Страменко! Ха! А до того ж — хіба таку геройську дівчину так собі й знасилуєш! Не з тих!.. А хахли оці ще й кажуть таке: "Корова не схоче — бик не скоче". Так хіба ж вона такого йолопа схоче! Теж мені бик! Ха-ха-ха!" Це було зовсім смішно. І тому вся ця телефонна історія настроїла Сазонова з самого ранку на веселий лад. Для проформи він ще ганяв телефоном по різних підвладних йому інстанціях — обкомах та виконкомах тощо, питаючись довірочно в певних осіб, хто ширить чутки, хто може підтвердити про "Страменків страм", чи є свідки, которі поширюють цю напасть?
Ніхто не може підтвердити! Ніяких свідків немає, й не було, і бути не може. Все блеф; замах на партійну честь і авторитет соввлади та її передових, заслужених людей. А хто чутки ширить — невідомо. Певно, вороги, "куркульські недобитки" та інша "контра". А вкинув у воду редактора хтось напевно. Це факт. Якийсь гад. Вкинув підпилого, у хмелю... Тоді в Сазонова навіть зринула ідея — створити "діло"! Він швидко й звично склепав концепцію такого "діла" й висловив по телефону редакторові:
— Тібе втапів у воду якийсь враг народ а... Факт! Це терористичний акт!.. Свідки є? І х т о вкинув? Га?..
Але Страменко "був п'яний"... "не пам'ятає"... "ніяк не може згадати".
Так все й заспокоїлось. Вляглось.
Ще Сазонов посилав Рогача з місією до театру. Оскільки самому Сазонову не випадало піти до Ати Дахно чи викликати її й так ні сіло ні впало спитати в дівчини: "Чи тебе ніхто не ґвалтував?", то він підіслав Рогача, "хитрющого хахла", з цим завданням. Як найавторитетніша по чину особа й вроді ж обласний "староста", він найбільше надавався для такої місії. Рогач під'їхав машиною до театру й пішов оглядати все всередині, — хазяїн мусить цікавитись своїм господарством, а він, безперечно, формальний хазяїн всьому тут. Полазивши поза кулісами, він "випадково" зустрів Ату й покликав її щось сказати "по секрету", бо "залюбився".
Він жартував, говорив про се, про те, і ніяк не зважувався поставити занадто делікатне запитання. Нарешті "хитрий хахол" знайшовся: чи не бачила товаришка Дахно часом таке — вчора хтось хотів утопити редактора Страменка... вкинув його в болото п'яного... чи не бачила?
Ата подивилася на Рогача презирливо й гордо... Вона зрозуміла, з якою місією приїхав цей "обласний староста", — тая мета просвічувалась з його очей, винуватих і в той же час колюче-попередливих. "Цить, дівчино, не зроби божевільного кроку!.. Не кажи ніде нічого!.. Мовчи, якщо хочеш жити!" — здається, говорили понуро ті очі.
— Ні, не бачила... — відповіла холодно. А в виразі стільки презирства, до всіх. І до нього. І стільки чортячої гордості. Такої гордості, що в Рогача навіть погасло те співчуття, яке було ворухнулося в душі.
Він вибачився, попрощався й поїхав.
"Ні, мабуть, цю не зґвалтуєш... О ні! .." — думав, чомусь незадоволений. Образила його та гордість, те презирство сатанинське. "Ич, ти!.. Як королева, чортовка!.."
В Ати Рогач дійсно викликав на цей раз огиду. І якраз дивлячись на нього, на його винуваті й в той же час по-передливо колючі очі, збагнула з усією ясністю, що було би безглуздям ставати їй на прю, навіть з усією її гордістю й правдою. Проти кого? Проти цілої системи?!. Справа-бо так обернулася, що усім цим панам треба найперше боронити честь партії й системи, а не якоїсь там, та ще безпартійної, дівчини. Честь окремої людини нічого не варта проти чести партії. Цю логіку знають навіть діти. Будь обережна! Досить поки що з тебе твоєї гордості!.. І твого презирства...
Ата зціпила зуби й пішла до кабінету директора, розраховуючи, що там ще нікого немає й вона встигне скористатися телефоном. Дійсно, не було нікого, й Ата подзвонила до Павла. А коли той озвався, промовила тихо, навіть не привітавшись в поспіху, боячись, щоб хто не зайшов:
— Я вас дуже й дуже прошу: того, що сталося вчора з тим... не було. Дуже вас прошу. Ви зрозуміли?
— Так. Я вас зрозумів, Ато, — промовило в рурці сумно здалеку Павловим голосом і зітхнуло покірно, і Ата відчула, що говорив крізь стиснені щелепи. — Я вас зрозумів...
— Дякую... — Ата почепила рурку.
"От. А то він міг би наробити руху. А навіщо!"
Так і завмерло все.
Гора заспокоїлась. Сумління тієї "гори" чисте. Нічого того не було й не могло бути.
Тільки чутка ще десь ходила, неприборкана. Як ти її приборкаєш? Чутка про те, що в честь весни й квітів тяжко ображено найкращу квітку міста Нашого, дівчину Ату, оту нічию, але найліпшу й наймилішу, таку дорогу всім.
XXVII
"Душа армії"
Душа армії, кузня її духу, фортеця її культурного й політичного виховання, краса й гордість нового ладу — військовий клуб. Ось він який!..
Тут Ата ще не була. Це одна з білих плям (і, може, навіть єдина на всій території міста Нашого), не досліджених ще допитливою дівчиною.
Звичайно, ця цитадель притягувала увагу взагалі всіх дівчат, як магніт надзвичайної сили, але Атину увагу вона притягала зовсім по-інакшому, не як дівочу душу, а як душу відкривача незнаного; як фортеця невідомого для неї світу, світу тих, що марширували тоді такими химерно-грізними й чужими для неї колонами, підробленими під монументальність скульптур, в кованості шинель, з закам'янілістю облич...
Це звідси лунала завжди ота, модна в верхах суспільства міста Нашого, розсаджувана звідси, як з досвідного плекальника, пісня про "любімий ґорад", на сторожі якого вони стоять: