Вони сіли, потомлені, на старезнім якімсь пні й відпочивають. Це вже вони десь недалеко від міста — чути брехіт собак і цокіт коліс по шосе. Ще трохи — й вони вийдуть на шлях, увійдуть в широку вулицю і підуть міськими околицями. Серце Павлове калатає від якогось, ще не усвідомленого, ще зовсім неясного наміру чи вчинку, що він його ось зробить... Тут дещо видніше, а чи то так йому очі поширились, він слухає брехіт собак і дивиться на дівоче обличчя, яке біліє проти зірок (бо це тут галявина). Ата сидить, закинувши голову і заплющивши очі, спершись спиною об товстелезну сосну. Думає щось... І тут сталося те, про що ще хвилину перед тим Павло й подумати не насмілився б виразно... Нахилившись над блідим дівочим обличчям,
Павло дивився пильно на нього, на напіврозкриті дівочі уста і — не зміг перемогти себе, перемогти раптового безумного пориву, шаленого припливу крови до серця, до мізку, — він, завмираючи увесь від хвилювання, посиленого стократ жалем до цієї печальної дівчини й бажанням забрати увесь її біль, усю її тугу, прихилив лице й сам не зчувся, як поцілував її... Власне, доторкнувся... Він хотів поцілувати в уста, але не потрапив і тільки доторкнувся своїми устами до гарячої нижньої губи... Ата враз скинулася, шарпнулась перелякано — точнісінько так, як "тоді" "там" над річкою. Замалим не скрикнула безтямно. Але не скрикнула. Широко витріщеними очима дивилась на Павла. Серце її заторохтіло від якоїсь, ще не зовсім усвідомленої, внутрішньої бурі — від бурі крови, найпевніше. Але та буря розрядилася зовсім в несподіваному напрямку — Ата провела рукою по устах, зітхнула й саркастично, убивчо процідила крізь стиснені зуби (люто, злобно, майже зі зненавистю):
— А-а-а-а... І ви теж!!. Хочете зіграти в Саніна!?. Ах... І ви теж?..
Боже! Скільки ж тієї люті, глуму, жовчі, злоби! Безодня сарказму! "І ВИ теж" — цебто як і той мерзотник Страменко! Павла ніби штурхнули ногою в груди з усієї сили. Кров так само швидко відкинулася від серця, як і прилилась. Він звівся й, заточуючись, відступив. Голова йшла обертом. Хотів сказати "пробачте", хотів перепроситися, але язик задубів. Стояв розгублений. Думав, покличе, пожаліє... Не покликала... Відчай підступив йому до горла і воднораз почуття пекучого сорому за підленький вчинок, почуття біди непоправимої й почуття досади, обиди та ущімленої мужської гордості... Похитнувся й пішов геть. Пішов у темряву. Ішов, а серце йому стискалося з мукою. А думка завмирала: "Покличе чи не покличе?" Бо ж як їй самій лишатися в цій темряві?! Відійшов і стояв серед душного мороку. Мов на варті. Беріг її ... "Покличе?.."
Ні, не покликала.
Пішов... А Ата сиділа й слухала, як чвохкає кров у скронях. Обхопила скроні руками. І слухала, як завмирали кроки по м'якому килиму падалішніх шпильок соснових... завмерли...
Було шкода Павла. Це вона виразно відчула. Шкода цього хлопчину бідолашного. Бо ж він її любить! Любить же! Щиро й гаряче!.. Ах, як все виходить у житті по-дурному, безглуздо, якось наперекір і плутано, за якимось зовсім чужим планом, ніби зумисне якнайхи-мерніше... В тім дотику уст, несміливих і полохливих, вона відчула, як він її любить, але — вона його ні! Ну, ні ж, ні! Серце її до іншого лежить і йому належить... хоч... може, він того й не хоче, і знати не буде, і теж скаже отак — "Ну, ні ж, ні!!." Але належить! А Павло цей... А може, вона його любить? Хтозна... Ні, ні! Таки ні! їй тільки його шкода, й вона зовсім на нього не гнівається, бо ж він ніби щирий і хороший товариш...
Хотіла покликати, щоб вернувся, але не покликала. Чомусь не покликала. їй страшно самій лишатися в цім чорнім, зрадливім бору, але... не покликала. Злоби й гніву вона зовсім на нього не має й зовсім не думала про нього так, як сказала. Це щось інше...
Вгорі перебіг вітерець по верховіттях сосен, і вони тривожно зашепотіли десь там, але наче до неї униз:
"Ш-ш-ш-ш-шо ж ти... ну, ш-ш-шо ж ти!."
— Павле!.. — покликала Ата тихо, зламано.
Ніхто не відповів. Та й покликала вона тихенько, зовсім тихесенько, тільки самими губами поворухнула.
...Він хотів потішити, тільки потішити... Ну ясно ж! А вийшло навпаки, чи що? Зовсім навпаки.
Ата ще довго сиділа сама й дослухалася до свого серця, щось вичитувала в ньому. Так... Вона би цілувала зараз з плачем, з риданням, але — іншого! Так, зовсім іншого. Він — єдиний, кого би вона хотіла зараз бачити. Сміян... Вона би тепер не злякалась, о ні, вона би тепер від нього не кинулася, ні, — сама би впала йому на груди й розридалась... І наплакалась би донесхочу. Увесь свій біль, усі образи, усе своє горе виплакала би і висміяла би на грудях у нього... в того... в "божевільного"... Та ба ...
Посидівши ще трохи, Ата зітхнула, потім звелась і стомленою ходою пішла на собачий брехіт.
Другого дня в місті Нашому на похмілля задеренчали всюди тривожні телефони начальства, перелякані чуткою, що никала, тиняючись, шепотлива, тихенька ніби, але саркастична, про неподобства поведінки одного з стовпів суспільства міста Нашого, що його хтось бачив... Телефони навально хотіли її зразу ж погасити, знищити в зародку... Дзвонив Калашников, дзвонив Рогач, дзвонив Сазонов. Дзвонили в редакцію, дзвонили всюди.
— Ти шши-т-то текою там?.. — розтягував слова Сазонов у телефон до Страменка, позіхаючи люто й тяжко поводячи щелепою з похмілля, бо її зводили корчі, через що слова в нього сьогодні виходили особливо якісь дубові, на грузинський чи вірменський штиб, як жаргон одеських чистіїв черевиків, так що йому й не треба було зумисне кульгати язиком для наслідування "Самого", тобто "людини в Кремлі" ("Людина стоїть в зореноснім Кремлі"). — Шит-то такое?.. Пачему текая балтовня? Ти каво ізнасиловал? Кажи!..
Страменко вже перед цим мав з самого ранку пару подібних запитань, та ще й перед тим мав цілу ніч до надуми і пристосувався — в нього вже виробилася й затверділа чітка формула пояснення, яку він і говорив у телефон, сміючись:
— Ви що, перепились? Ха-ха-ха! Нікого я не "знасилував", а, можна сказати, навпаки — мене хтось, п'яного, знасилував, укинув у воду. А хто — не знаю. Ви ж бачили, який я прийшов, га!.. — тон у Страменка непідробно веселий, грайливий. — Ви не бачили, який я був у рясці й чуханцях!?.