Мартін, скривившись, сунув їх у кишеню і ту ж мить відчув на своєму плечі ласкаву руку Брісендена.
РОЗДІЛ XXXII
Другого дня Марії довелося знову хвилюватися: до Мартіна прийшов ще один гість. Проте цього разу вона не розгубилась і прийняла Брісендена з усією чемністю в своїй пишній вітальні.
— Сподіваюся, ви не дуже розгнівані моєю появою? — почав Брісенден.
— Ні, ні, навпаки, — вигукнув Мартін, потискуючи гостеві руку, і, підсунувши йому свого єдиного стільця, сам примостився на ліжку. — Але як ви дізналися, де я живу?
— Зателефонував до Морзів. Міс Морз сказала мені вашу адресу, і ось я тут. — Брісенден витяг з кишені тоненьку книжку й поклав на стіл. — Оце вам книжка поезій, прочитайте її і залиште собі. — А коли Мартін спробував протестувати, додав: — Навіщо мені книжки? Сьогодні вранці знов ішла горлом кров. Є у вас віскі? Звісно, ні. Ну, почекайте хвилину.
Він підвівся і вийшов. Мартін стежив за довгою постаттю Брісендена і, коли той обернувся причинити хвіртку, з сумом помітив, як над запалими грудьми гнулися колись, певно, могутні плечі. Мартін дістав дві склянки і почав читати останню збірку поезій Генрі Вогана Марлоу.
— Шотландського немає, — оповістив Брісенден, входячи до кімнати. — Цей пройдисвіт не продає нічого, крім американського віскі. Зате ось ціла пляшка.
— Я пошлю кого з хлопців по цитрини, і ми зробимо грог, — запропонував Мартін. — Цікаво, скільки Марлоу міг заробити на цій збірці?
— Та, мабуть, доларів п'ятдесят, — відповів Брісенден, — але для нього й це щастя. Він, певно, радий, що взагалі знайшов видавця, який рискнув друкувати таку книжку.
— Отже, поетові не можна прожити з поезії?
І в голосі й на обличчі Мартіновім відбилося розчарування.
— Авжеж, ні. Який же дурень на це розраховує. От віршомази, як Брюс, Вірджінія Спрінг, Седжвік — це інша річ. Їм непогано живеться. А справжні поети... Ви знаєте, з чого живе Марлоу? Вчителює в Пенсільванії, викладає в школі для хлопчиків, а це — з усіх відділів пекла найжахливіший. Я б не проміняв свою долю на його, навіть коли б він дав мені за це п'ятдесят років життя. Серед сучасних риморобів цей поет виблискує, наче рубін серед скелець. А що про нього пишуть критики? Ну й нікчемні ж людці!
— Взагалі про талановитих забагато пишуть люди без крихти таланту, — зауважив Мартін. — Чого тільки не наплели про Стівенсона!
— Гадюче кодло! — вилаявся Брісенден. — Я пам'ятаю, з яким самовдоволенням вони довбали його за лист до отця Дамієна, зважували все й виважували...
— Міряли його міркою власної нікчемності, — додав Мартін.
— Так, це добре сказано. Вони поганять і загиджують Правду, Красу, Добро, а тоді ще поплескують вас по плечі й кажуть: "Славний пес, Фідо". Тьху! "Тріскотливі сороки в людській подобі", — сказав про них перед смертю Річард Рілф.
— Вони дзьобають зоряний пил, — палко підхопив Мартін, — хочуть спіймати метеорну думку генія. Якось я написав статтю про цих критиків, чи радше рецензентів.
— Ану, покажіть, — жваво промовив Брісенден. Мартін витяг з-під стола копію "Зоряного пилу".
Читаючи рукопис, Брісенден раз у раз сміявся, потирав руки і навіть забув про грог.
— Та ви ж самі частинка цього зоряного пилу, занесена в край сліпих карликів! — вигукнув він, дочитавши. — І, звісна річ, за цю статтю вхопилися у першому ж часописі?
Мартін заглянув до свого записника.
— Від неї відмовилося двадцять сім журналів. Брісенден зайшовся сміхом, але одразу ж закашлявся.
— Слухайте, не може бути, щоб ви не писали поезій, — сказав він, трохи віддихавшись. — Покажіть мені дещо.
— Гаразд, тільки тут не читайте, — попросив Мартін. — Мені хочеться порозмовляти з вами. Я вам дам їх, додому.
Брісенден пішов від Мартіна, узявши з собою "Любовні сонети" та "Пері й перли". На другий день він знов прийшов і ще на порозі сказав:
— Дайте ще!
Брісенден не тільки запевнив Мартіна, що він справжній поет, але признався, що й сам пише вірші. Мартін пойнявся щирим захватом од творів Брісендена і дуже здивувався, що той навіть не пробував надрукувати їх.
— Чума їм на голови! — відповів Брісенден Мартінові, коли той зголосився розіслати його твори по журналах. — Любіть красу задля неї самої, була його рада, а журналам дайте спокій. Знаєте що, Мартіне Ідене, вертайтеся ви знову до моря, до своїх кораблів. Раджу вам од душі. Чого ви шукаєте в цих міських гнійниках? Ви самі себе вбиваєте, намагаючись оплюгавити красу на журнальний смак. Як це ви вчора процитували? Ага — "людина — остання з ефемерид". Навіщо ж вам, останній з ефемерид, потрібна слава? Якщо ви й здобудете її, вона вас отруїть. Слово честі, ви занадто безпосередній, занадто самобутній і розумний, щоби задовольнитися такою потравою. Сподіваюся, що ви не продасте журналам і рядка! Служити треба тільки красі. Служіть їй — і до біса юрбу! Успіх! Якого ж вам ще дідька треба, коли ви досягли успіху і в сонеті про Стівенсона, ще кращому, ніж "Видіння" Генлі, і в "Любовних сонетах", і в "Піснях моря"! Радість дає не те, що ви створили, а самий творчий процес. Мовчіть! Я це знаю, і ви знаєте. Краса не дає вам спокою. Це вічний біль, це невигойна рана, розпечений ніж у серці. Навіщо сушити собі голову журналами? Хай вашою метою буде сама краса. Нащо вам красу перетоплювати на золото? А втім, ви однаково не зможете цього зробити. Я дарма хвилююся. Читайте журнали хоч і тисячу років, але не знайдете там поезії бодай на один рядок Кітса [20], Не женіться за славою й золотом, а вирушайте завтра ж у море.
— Я роблю все не ради слави, а ради кохання, — засміявся Мартін. — У вашому всесвіті кохання, здається, не існує зовсім, а для мене Краса — служниця Кохання.
Брісенден подивився на нього зачудовано і жалісно.
— Ви ще такий молодий, Мартіне, такий молодий! Ви злинете високо, тільки у вас дуже вже прозорі крила, занадто ніжний на них пилок. Не опаліть їх. А втім, ви вже їх опалили. У своїх сонетах ви оспівуєте якусь спідничку. Це ж сором!
— Я оспівую кохання, не просто спідничку, — знов засміявся Мартін.
— Це філософія шаленства, — заперечив Брісенден. — Так думав і я, коли, сп'янений гашишем, мандрував країною марень. Але стережіться! Буржуазні міста загублять вас. Згадайте оте крамарське кубло, де я зустрів вас. Це гірше, ніж помийна яма, у такій атмосфері не можна бути здоровим. Там задихаєшся. Там немає жодного порядного чоловіка, жодної порядної жінки. Усе це ходячі шлунки, що прикриваються високими ідеями...