Мартін позбувся неприємного враження, яке спершу справив на нього Брісенден. Він побачив те, про що досі тільки читав у книжках. Це був великий розум, справжня людина, гідна глибокої пошани. "Перед вами я падаю ниць", —думав про себе Мартін.
— Ви вивчали біологію! — з притиском промовив він.
На його подив, Брісенден заперечливо похитав головою.
— Але ж ви проголошуєте істини, що їх може підтвердити тільки біологія, — наполягав Мартін, не звертаючи уваги на здивований погляд співрозмовника. — Ваші висновки збігаються з висловлюванням великих учених, які ви, певне, читали!
— Дуже радий, — відповів Брісенден, — що мої поверхові знання дали мені змогу найкоротшим шляхом підійти до істини. А взагалі я ніколи не сушу собі голови над тим, маю я слушність чи ні. Кінець кінцем, це байдуже. Остаточної істини людині не дано збагнути.
— Таж ви послідовник Спенсера! — радісно вигукнув Мартін.
— З ранньої юності не брав у руки його книжок. Та й тоді читав тільки "Виховання".
— От якби я міг набувати знання так легко, — казав Мартін через півгодини, коли ближче познайомився з духовним багажем Брісендена. — Ви чистий догматик, і це вражає мене найбільше. Ви догматично проголошуєте останні здобутки науки, до яких вона доходила лише по тривалому аналізі. Ви в одну мить робите правильні висновки. Ви справді підходите до істини найкоротшим шляхом. В якийсь надрозумовий спосіб і з швидкістю світла вам розкривається суть.
— Колись саме це збивало з пантелику моїх учителів, отця Джозефа й брата Деттона, — відказав Брісенден. — Ні, ні, я тут ні до чого, — поспішив він додати. — Просто щаслива доля закинула мене в католицький коледж. А ви де здобували знання?
Розповідаючи про себе, Мартін заразом вивчав Брісендена, перебігаючи поглядом з його довгообразого аристократичного обличчя на похилі плечі. Він навіть розглядав кинуте ним на сусідній стілець пальто, в якому кишені повіддималися від напханих книжок. Обличчя й довгі тонкі руки Брісендена були засмаглі, навіть надмірно. Мартінові це видалося загадкою. Адже ясно, що Брісенден не дуже часто буває просто неба. Де ж його так опалило сонце? Ні, тут щось непевне й хворобливе, подумав Мартін, пильно вивчаючи запале й вузьке обличчя Брісендена. Його орлиний ніс був такий витончений і гарний, якого Мартін ще ніколи не бачив. На перший погляд очі нічим не виділялись: середнього розміру, немовби карі на колір. Але в них жеврів огонь, і вираз був мінливий, чудний і суперечливий. Суворі й невблаганні, вони в той же час чомусь викликали жаль. Мартінові стало шкода Брісендена. Він і сам не розумів чому, але невдовзі дізнався.
— Та я сухотник, — недбало кинув Брісенден трохи згодом, розповівши Мартінові про своє життя в Арізоні. — Я прожив там майже два роки, лікуючись повітрям.
— А ви не боїтесь нашого клімату?
— Боюся?
Брісенден перепитав цілком спокійно. Але Мартін, глянувши на його аскетичне лице, зрозумів, що ця людина нічого не боїться. Очі у Брісендена звузились, як у орла, ніздрі роздулися, Мартінові аж дух забило, коли він дивився на це горде обличчя, визивне, рішуче й грізне. Мартін затремтів від хвилювання. "Яка велич!" — подумав він і вголос продекламував:
Ні, під ударами лихої долі
Чоло скривавлене ніколи не схилю.[19]
— То ви любите Генлі? — мовив Брісенден, і враз погляд його став теплий й ласкавий. — А певно, чом ви можете не любити його. Ох, Генлі! Смілива душа! Серед сучасних журнальних віршомазів він як гладіатор серед гурту євнухів.
— Ви не любите журналів? — обережно запитав Мартін.
— А ви любите? — гаркнув Брісенден так люто, що Мартін аж здригнувся.
— Я... я пишу, тобто пробую писати для журналів, — пробурмотів Мартін.
— Ну, це ще нічого, — полагіднішав Брісенден. — Ви пробуєте писати, але не маєте успіху. Я ціню і шаную ваші невдачі. Уявляю собі, що ви пишете. Для цього мені не треба навіть читати ваші твори. В них є одна хиба, що відстрашує журнали. В них є глибина, а журналам це не потрібно. Вони збирають усякий мотлох і дістають усього цього вдосталь, тільки не від вас, певна річ.
— Я не цураюся й чорної журнальної роботи, — вів далі Мартін.
— Скоріше навпаки... — Брісенден замовк на хвилину і, безцеремонно оглянувши вбогий Мартінів одяг, його стару краватку, обтріпаний комірець, лискучі рукава й потерті манжети, спинив погляд на запалих щоках. — Навпаки, чорна журнальна робота цурається вас, вона така далека від вас, що ви ніколи не матимете в ній успіху. Слухайте, друже, ви, певно, образитесь, якщо я запропоную вам чогось поїсти?
Мартінові кров ударила в обличчя, а Брісенден задоволено розсміявся.
— Сита людина ніколи б не образилась на таку пропозицію, — сказав він.
— Ви диявол! — обурено скрикнув Мартін.
— Я ж вам ще нічого не пропонував.
— І не посмієте!
— Це ще невідомо. Ну от, я запрошую вас повечеряти зі мною.
Брісенден підвівся, немов збираючись одразу рушати до ресторану,
Мартін стиснув кулаки, кров стукотіла йому в скронях.
— "Увага, панове! Він їсть їх живцем! Він їсть їх живцем!" — вигукнув Брісенден, імітуючи заклинача, що рекламує на ярмарку пожирача змій.
— Я й справді міг би вас з'їсти живцем, — сказав Мартін, теж безцеремонно розглядаючи виснажену постать Брісендена.
— Тільки я того не вартий.
— Навпаки, наша сварка нічого не варта, — відповів Мартін і щиро засміявся: — Признаюся, ви пошили мене в дурні. Те, що я голодний і що ви це помітили — не дивина, і тут немає нічого для мене ганебного. Бачите, я сміюся з забобонної стадної моралі, от ви "кагали правдиве слово, назвали речі їх іменами, і я вмить став рабом цієї забобонної моралі.
— Так, ви образились, — підтвердив Брісенден.
— Хвилину тому я справді відчув себе ображеним. Знаєте, це забобони ще з дитинства. Хоч я багато чого встиг навчитись, а все-таки іноді зриваюсь. У кожного, як то кажуть, свій скелет у шафі.
— Але тепер ви добре його зачинили?
— Звісно.
— Напевно?
— Напевно.
— Ну, тоді ходім повечеряємо.
— Ходім, — сказав Мартін і рештою, що лишилась у нього від двох доларів, хотів розплатитися за віскі. Але
Брісенден так грізно глянув на офіціанта, що той поклав гроші назад на стіл.