Марина

Сенченко Иван

Тільки Марині Микола ніколи не показував свого щоденника. А коли б вона сказала: "Ну, як у тебе діла? Де твій щоденник?" — то він би навіть і не глянув на неї. Тому Марина ніколи й не питала у нього, а нишком підбиралася до Миколиного портфеля, витягала щоденник і пильно розглядала його.

А пильно розглядала тому, що була малописьменна і знала не всі букви і не всі цифри. От запам'ятає, що у Миколи в щоденнику стоїть цифра з трьох паличок, і питає у баби:

— Бабо, бабо, чуєте, бабо, а оце яка цифра? — і намалює четвірку, тільки навиворіт.

Баба як гляне на Маринин малюнок, так і відповість зразу, яка то цифра.

Тепер скажу так. Микола хоч і полюбляв бігати, а був добрий учень, і тому, розглядаючи його щоденник, Марина дуже швидко вивчила такі цифри, як п'ятірки, четвірки, знову п'ятірки і знову четвірки. Що ж до інших цифр, які стоять нижче за п'ятірки та четвірки, то вона не мала ніякого уявлення.

А тепер після всього цього уявіть собі таке. Підходить Марина до баби й питає:

— Бабо, бабо, чуєте, а що це за цифра: бублик на ніжці з копитцем?

Глянула баба на малюнок і відказала:

— Це двійка, онучко моя. Візьми хусточку і витри, будь ласка, носа. А то що ж це воно таке?

Марина витягла з кишені хустку, витерла носа, тяжко зітхнула й подумала: "Значить, Микола в щоденнику приніс двійку додому! Що ж тепер буде, і як його тепер жити Миколі на білому світі?"

От бачите, у Марини було добре серце, і вона журилася за свого бідолашного брата. А бідолашний брат, отой Микола, мав недобре серце, та до того ще й хитре:

— Чуєш,— сказав він Марині,— он глянь у вікно, півень на тину сидить.

— Де? — спитала Марина і підбігла до вікна. А Микола в цей час вихопив з портфеля щоденник і — раз! — засунув його під кушетку.

Тільки ж він, Микола, був малодосвідчений брат, бо ніяк затямити не міг, що сестра, куди б не дивилися її очі, завжди бачить, що роблять його руки. Тому, дивлячися на півня, що кукурікав на паркані, вона сказала:

— А куди ж то ти засунув щоденник із двійкою? І сорому немає тобі? Що ж це ти наробив?

Як почув це Микола, то почервонів увесь як рак, а тоді дуже розсердився і як не кинеться до Марини, як не закричить.

— Мовчи, Марино, бо як візьмусь лупцювати, так знатимеш

— Ти мене не лупцюй,— відповіла Марина.— Бо як ти мене відлупцюєш, то хіба мама не побачить в щоденнику двійки? Сідай мерщій та, поки мами нема ще, вивчай гарненько уроки. Вона тоді не так розсердиться...

І Микола не відлупцював Марини, а сів до столу і, поки мама прийшла, вивчив усі уроки на п'ять. Ось бачите, і такі сестри бувають.

Як пообідають, то й ідуть всі гуляти. Тільки Микола як вибіг із хати, то одразу до хлопців, а Марина все дома. Баба сяде на /Ґанок, щось лагодить або в'яже, а Марина гуляє в дворі або ви-* біга за ворота і починає з сусідським Сашком гратись у піску.

Одного разу після дощу баба сказала Марині:

— Ти ж, Марино, по сухому грайся, а. у воду не лізь,, ноги як висохнуть проти сонця, так зразу і будуть курчата.

Марина-спочатку і гралась на сухому, потім, як побачила калюжу, так і присіла біля неї. Бо гляньте, яка та калюжа була: голуба, така, як небо, і в ній хмари плавають і сонце перекинулося аж у саму глибину! А біля калюжі росла квітка — петрів батіг, і на тій квітці висіла крапля, така завбільшки, як буває сльозина в Марини, коли вона ще тільки збирається плакати і коли сльози у неї ще не сиплються градом, а виступають по Одній.

І калюжа, і квітка, і крапля дуже сподобалися Марині. Вона забула, що не можна ходити у мокре, ступила крок До синьої квітки, посковзнулася і сіла прямо в голубенькому платтячку і білих штанцях у блакитну калюжу.

Марина заплакала, а баба, як побачила, й каже:

— Я ж тобі казала, не ходи,, де мокре. Вставай лишень.— А потім каже: — Матінко моя! І плаття мокре, і штани мокрі, і очі мокрі. Мабуть, ти на мокрому місці зросла.

І пішли в хату. А як переодяглися, то знову пішли, тільки не гуляти, а по воду.

Марина дуже любила ходити з бабою по воду. Вона була мала, і їй все доводилося гуляти або в дворі, або біля двору. Через це вона й світу бачила мало. А колодязь був ген-ген аж там, де в дишло упрягають осла Явтуха. Це раз. А по-друге, щоб дійти до колодязя, треба проминути аж три двори. Двір, де жив Сашко; двір, де біля воріт сидить завжди" Каштан, величезний пес, такий, що Марина ледве його піднімала, як бавилися; і, нарешті, двір/де на хаті стояла жердина, а з жердини спускалась антена прямо у вікно до Єлі, яка все крутила й крутила радіо.

Як ішли по воду, Марина інколи брала в свою руку бабип палець, а інколи й без пальця обходилося, бо за бабипу спідницю краще держатися. Можна і постояти трохи проти Каштана і послухати не поспішаючи, як Єля ловить хвилі в ефірі. Так і йдуть: попереду баба, за нею віялом її спідниця у дванадцять пілок, а за спідницею вже тягнеться сама Марина, та й то так, що ноги її йдуть в один бік, а очі дивляться в інший.

— Та йди вже, ЙДИ, не тягшіся— каже баба Марині,— спідницю мені обірвеш.

А біля колодязя завжди можна побачити щось дуже цікаве або зустрітись з кимсь. Наприклад, з Катрею. Катря й Марина однолітки. Тільки очі у Катрі пе голубі, а чорні, як терен, а в косі не голубий бант, як у Марини, а червоний. Катря теж ходить з бабою і теж уміє держатися за спідницю. А з хлопців можна зустріти Івана. Іван хоч і ходить по воду з бабою, але у нього є кінь, хворостинка така. Кінь увесь час басує, і через це ноги в Івана в болоті по самі кісточки, бо біля колодязя завжди калюжі і росяно. —

Ну, і Явтух біля колодязя. А воду тягає він так. Підпряжуть його до дишла. Ходить він у дишлі, крутить барабан. На барабан накручується кодола, а до кінця кодоли прив'язаний цебер, ціла бочка! Явтух дуже ледачий. Якби сам тяг воду, то й до вечора одного цебра не витяг би. Ще й дуже упертий. Як кажуть йому "но!", він спиняється, а як кричать "тпру!" — і трохи не зважає, а йде собі далі. А щоб він--був прудкий, для цього є хлопці — Микола, Пилип або хтось інший, і Микола зразу бере кусок хліба і біжить перед Явтухом. Явтух дуже ласий до хліба і женеться за Миколою. А барабан крутиться, крутиться від цього, і незабаром цебер так і вилетить нагору. Тоді Микола Явтухові — кусок хліба у рот. А Явтух рот роззявить, верхню губу відкопилить і ворушить нею. І все, що дають йому, він бере, не дуже пишається.