Марина теж принесла йому хліба, то він мало не накрив її руки верхньою губою,, витягає її вперед, та так і ворушить, так і ворушить. Марина тоді швиденько руку назад.
— Ач, який хитрий! Хліб узяв та ще й пальці хоче! — Полоскотала його трохи біля вуха, а тоді пішла гратись до Катрі.
Як повстрічаються вони, то Марина дивиться на Катрю, Катря — на Марину. А Іван ніколи на дівчат не дивиться; ніколи сердешному, бач, скільки мороки з конем. Як надивляться дівчата одна на одну, то Марипа тоді скаже:
— А в мене баба є.
— І в мене є.
— І лялька у мене є, а ногу вже поламала.
— — А в моєї вже і руки, і ноги нема. Давай гратися.
Поки баби набирають води, дівчата сідають трохи далі над стежкою і починають робити Цимлянське і Каховське море та Волго-Донський канал. А Іван навколо їх так і гасає, так і гасає! Як нагасається, то теж підсіда до дівчат і теж починає робити море і ліси навколо насаджувати. Як саджанців для посадки стане мало, так він простягне руку і — хап! поповтшу Марининих та Катриних насаджень. — Бабо, ой бабо, ой лишечко ж, лишечко! Баба каже тоді:
— Та хіба ж таки можна, Іване, що тобі, зілля мало?
— Еге які! А чого вони собі і весь кленок гостролистий, і гледичію забрали, ще й смородину золотисту!
Марина дуже добре знає, що ця трава споришем, лободою та калачиками називається, а у нього вона — і кленок гостролистий, і гледичія, ще й смородина золотиста! І все це він знає, бо живе біля розсадника.
Назви рослин дуже подобаються Марині. То вона теж, як садить стеблинку споришу, каже: "Це у нас буде кущик смородини золотистої над Каховським та Цимлянським морем, Волго-Донським каналом, а біля неї ось — то вже гледичія. А кленок гостролистий як виросте — аж під самісіньке небо!"
Отак і жила Марина у світі між хатою, двором та колодязем.
Був ранок, Марина сиділа в садочку з бабою і чистили вдвох молоду картоплю. Почистивши, вони збиралися варити ту картоплю і, відцідивши воду, заправити її сметаною, а зверху посипати дрібновкришеним кропом та петрушкою. Вже й літня піч диміла, вже кріп і петрушка стирчали із кухлика. Обидві жінки гомоніли. Говорили про це, про те. І раптом молодша жінка стихла. Стихла і прислухалася. Прислухалася і сказала: — Чуєте, бабо, а що то таке?
— То дитячий садок на прогулянку іде.
— Бабо, я піду подивлюся,— сказала Марина. Г схопилася, І, не озирнувшися, побігла від літньої печі до хвіртки.
І от, ставши на хвіртці, Марина раптом побачила веселий, строкатий табунець дітей. Діти — хлопчики й дівчатка — йшли по двоє, держалися за руки, розмовляли, пустували, сміялися. В передній парі за руку з якоюсь дівчинкою ішла Катря, Маринина приятелька, а похід замикав Іван.
Він був у біленькій панамі, у синіх трусах і, як завжди, гасав на своєму коні.
Вихователька сказала йому:
— Та годі тобі, Іване, спочинь трохи.
Це був усе рідний, все дорогий, любий народ. Задивившись, Марина незчулася, як її ноги почали рухатися самі і рухалися доти, поки-вона не наздогнала Івана. Торкнувши його за руку, вона сказала:
— А я теж тут, Іване.
Іван глянув на неї, впізнав і шмагонув по ребрах свого коня. Кінь став цапа, закрутився на задніх ногах, намагаючись скинути з себе Івана.
Марина трохи відсторонилася, щоб кінь не покалічив її, і саме в цей момент вихователька, глянувши на неї, здивовано спитала:
— А ти ж хто, де ти взялася?
Марина скоса зиркнула на свій двір і, побачивши, що баби не видно, сказала:
— У вас уже і Катря, й Іван. Прийміть і мене. Я не буду пустувати. А бабі нічого не кажіть.
— Як це так, щоб бабі не казати нічого! — мовила вихователька.— Цебто я повинна казати неправду. Хто ж тебе отакечки вчив, Марино, га?
Очі у Марини заблищали, щоки стали червоні, вона хотіла сказати: "Ніхто не вчив, це я так", але в цей саме час.з двору визирнула Маринина баба і загукала:
— Марино, Марино, де ти?
— Та я тут,— обізвалася Марина.— Бабо, ви гляньте, я тут, біля Івана, а Катря, бачите, спереду. Пустіть мене, бабо, в садочок.
— Ще записати треба,— відповіла баба. Як запишемо, тоді й підеш. А тепер проведи садок до колодязя і повертайся назад.
Марина зітхнула і сумно сказала:
— Добре, бабо...
Баба вернулася до печі варити картоплю, а Марина прогулялася, з дітьми аж до самого колодязя. У однієї, дівчинки не було пари, так вона взяла Маринку за руку. А рука у тієї дівчинки була маленька-маленька.
— Мене звуть Оришка, а тебе?
— А мене — Марина. Вихователька сказала їм:
— Отак і йдіть разом.
Біля колодязя Явтух смачно жував спориш і махав хвостом — спочатку в один бік, потім в другий. Марина вирвала трохи стеблистої травиці під тином і сказала йому:
— На, їж,— і поки він їв, вона гладила його біля вуха.
Як вона його гладила, до колодязя приїхав грузовик, а на ньому молоді майстри з інструментами, з залізними трубами і різним приладдям. Один хлопець став біля Явтуха, посмикав його за вуха, поляпав по холці й сказав:
— Ну, брат Явтуше, подавай у відставку. Поставимо отут движок, воду будемо качати движком, а тобі доведетеся змінити професію.
Явтух нічого не відповів, бо не вмів говорити, тільки повернув голову і витяг нишком у майстра з кишені пакунок з сніданком, бо так його хлопці привчили.
— Майстри засміялися і стали біля колодязя працювати; брязкали залізом, підтягали якісь машини, складали довгі-предовгі труби, дзенькали молотками, копали лопатами. І різні в них були імена: Василь, Микита, Кирюшка.
Василь спитав, як уже добре роздививсь на Марину:
— А молотком, Марино, ти стукати вмієш?
— А хіба я маленька,— відповіла Марина, одначе молоток у нього взяла і почала стукати ію залізу. Як воно чарівно, голосно й лунко дзвеніло!
Тоді Микита озвався:
— Годі вЗке, Марино, дай молоток ще мені, бач, отут клинчик треба підбити. "
Марина подала йому молоток, потім гарненько поскладала рядочком їхні піджаки. Хоч і дорослі ці хлопці, а, як Микола, порозкидали все, де хто схотів; і все Явтуха проганяла, щоб знову не поліз у кишеню.
А Кирюшка довго-довго мовчав, а потім і озвався:
— А от цукерок Марина не любить. Правда ж? "
— Еге, які,— відповіла Марина.— Чого там не люблю. Люблю.
— Кирюшка був спортсмен. Він зовсім не курив, любив їсти цукерки. Він дав Марині повну жменю цукерок "Мишко-ласун" і сказав: