— Щоб же ти, сестро, довіку з ним щастя не знала!— кидає, мов каміння, услід їй сповнені люті слова, та Мар'яна не оглядається, немовби й не чує тих слів страшних.
Ось вона повернула на стежку, і густий підлісок сховав її від ненависних очей монастирської послушниці.
— Розбила весілля, та не розбила кохання,— говорить Ольга, кусаючи губи.— Що ж я робитиму, що? — запитує сама себе і не знаходить відповіді.
В серці її закипає люта злоба до Мар'яни, що любов свою понесла в майбутнє як найбільший дар. Любов і боротьба з'єднають їх обох, і в тій боротьбі знайдуть вони радість і щастя. "А моє... Де моє щастя? У келії? В монастирі? Ні, я тепер порозумнішаю. Я ще житиму... Ще й як житиму! Скину черниче вбрання, повернуся до батька на хутір, знайду собі іншого Максима, а може, й панка якогось..."
В цю хвилину одчайдушної самотності вона пошкодувала, що втекла колись з-під вінця.
"Треба було слухатися батька. І справді, пан швидко здох. Жила б тепер баринею в його маєтку. Та дарма! Я ще молода, гарна... Я знайду собі жениха, поживу на світі, як мені хочеться... А цей... Максим... не для мене. Хай іде собі... Забастовщик..."
Засліплена злобою вже до обох, Ольга не помітила, коли підійшов до неї з револьвером у руках Брага.
— Здрастуй! — привітався він, але черниця не відповіла йому на привітання.— Скажи, Ольго, чи не проходив тут Максим?
Черниця мовчки показ'ала на кущі за озером.
Урядник Брага був не сам. Він привів з повітового містечка сюди, до лісу, душ з двадцять озброєних стражників і, подавши їм знак рукою, пішов в обхід озера першим, тримаючи напоготові зброю.
Ользі раптом зробилося так страшно, що вона, зірвавшись з місця, шугонула звідси, мов вітер, наче слідом за нею мчала зграя собак... Страх гнав її з поляни.
І страх той збільшився, коли незабаром пролунав у лісі перший постріл.
Не бачила Ольга, як з кущів ліщини на поляну вибігла дівчина, перелякана вкрай. Зловісно просвистіли над головою смертельні кулі, але жодна з них не влучила в неї.
— Не стріляти! — крикнув урядник Брага, пізнавши в тій дівчині Мар'яну.— Я сам її візьму живою, сам!..— І він дійсно наздогнав її, схопив за руку.
— Що, в дорогу з Максимом зібралася? З бунтівниками діяла разом? Допомагала в'язати й роззброювати стражників... А тепер втікаєш? Ні, ти від мене нікуди не втечеш!..
Страх одразу зник, та замість нього серце Мар'яни переповнилося і гнівом, і люттю, і ненавистю...
Це ж він, урядник Брага, так безжально одурив її в той незабутній вечір, завдавши їй стільки мук і страждань. Це ж він заарештував Максима, і хто знає, що б з ним сталося, коли б не визволили його з-під арешту вірні друзі.
Власна доля в цю хвилину не так тривожила Мар'яну, як доля коханого, що зараз бився смертним боєм з ненависними стражниками. Невідомо, чим скінчиться той нерівний бій.
А заради Максима вона ладна, не вагаючись, піти на самопожертву, аби тільки він жив і боровся за волю народу, за щастя народу...
— Максим... Що з ним буде? Невже заб'ють?..— Не слухаючи урядника, Мар'яна зорила в той бік, де гриміли постріли.
— Не про Максима... Про себе тепер думай. Я маю наказ: "Патронів не шкодувати... Полонених не мати..."
— Вб'єте його?
— Вб'ємо! — В очах урядника спалахнули нещадні вогники.— Вб'ємо. Забастовщик!.. Бунтар!.. Від нього нам спокою нема... І його, і тих, хто з ним... Всі вони... Як зілля отруйне, як бур'ян.
Мар'яна дивилася в обличчя, перекошене злобою, дивилася в очі, закаламучені скаженою люттю, і тільки зараз, в цю мить збагнула, що треба ж діяти.
— Ну, бунтарко, ходім зі мною. Доручу тебе комусь із стражників, щоб стежив за тобою, а я хочу сам з Максимом розквитатися... У мене давно для нього куля приготовлена...
Мар'яна уявила, як, примруживши ліве око, урядник буде цілитись у Максимові груди, щоб прошити гаряче серце безжальною кулею, щоб загасити навіки світ сонця, передчасно покласти його, доброго, ніжного, люблячого, в темну й німу могилу...
— Не діждеш, собако!—дрикнула Мар'яна і, швидко вихопивши з-під кофти револьвер, вистрілила в отетерілого урядника, влучивши йому в живіт...
Вистрілила, а сама мов вихор помчала через поляну до густого підліска, щоб заховатися в ньому й пробратися потім на підмогу до Максима та його друзів.
Але не встигла Мар'яна добігти до рятівної зелені підліска, як смертельна стражницька куля звалила її. Випав з рук вузлик з харчами, закривавилася сіра ситцева блузка, закривавилася трава...
~ Ма-а!..
15
Рясная калинонька на тин похилилась. Це ж із неї колись ламала Мар'яна віти, хату прикрашала, сватів дожидалась. Нове гілля на калині поросло, став іще ряснішим над хатою розлогий клен.
Вже кілька ночей сниться матері Мар'яна. То зустрічається з нею в лісі, то наче до вінця виряджає дочку. А сю ніч бачила Мар'яну таку зажурену та засмучену. Прийшла вона, сіла під яблунею та й питає:
— І коли иже ни, мамо, до мопс и гості прийдете? Жду я вас, жду...
Посиділа, погомоніла. Яблук їй нав'язала мати у вузлик, вирядила з двору...
Мати вірить у віщування. Коли мерці в гості кличуть, то недовго вже зосталося їй жити на білому світі.
В голові постає вітряна ніч. Боже, як шуміло тоді клен-дерево, а вона сиділа на лавці до світанку, Мар'яну дожидаючи.
Та хіба ж думала, що доведеться їй у могилу рідну дочку виряджати? Не забути матері страшної звістки... Давно це було... Ой, давно ж це було!
Сонце вже звернуло на полудень. Довга тінь від клена лягла через подвір'я. Підійшла Галина Іванівна до тину, наламала червоної калини.
Доки дійшла до лісу — втомилась... Сіла під дубом відпочити та й дивиться. На гуляння йдуть дівчата, як колись ходила з подругами її Мар'яна. Одна з дівчат на гітарі грає, друга на балалайці. Помітили вони стареньку, привіталися.
— Відпочиваєте?
— Втомилася. А ви на поляну?
— На поляну, бабусю.— І заспівали дівчата пісню:
Цвіла, цвіла калинонька Та й в'янути стала. Ой чого ж ти, дівчинонько, Прясти перестала.
Зникають дівчата за ліщиною, а пісня пливе по лісу:
Пішов, пішов мій миленький В червоні загони! Не журися, дівчинонько, Він Ради боронить.
Гарня пісня. Ще не чула такої бабуся. Вона розглядає наламаний пучок калини, а з гущавини линуть молоді й міцні голоси: