— Це ти, коза?
— Тату, ідіть снідати!
— Зараз піду. Ось тільки дошку обстружу.
— Я сама обстружу,— і Мар'яна підходить до столярного верстата.— Давайте мені рубанок.
Очі в неї так і сяють, безмежна радість світиться в них, і про цю свою радість Мар'яні хочеться розповісти батькові. Він уже й сам помічає її настрій, бо з-під густих брів пильніше дивляться на неї його очі.
— Я все бачив... І як коня напувала, і з ким розмовляла біля криниці. Ось візьму дрючок та як піду до Максима, щоб він дочки моєї не баламутив,— говорить жартівливо батько, обіймаючи Мар'яну.-— Ой, чує моє серце, скоро ластівці з гнізда вилітати...— промовляє він сумно.
— Ні, я, тату, нікуди... Якщо дозволите, то він житиме у нас...— проговорюється Мар'яна, вкрай розгубившись.
— Як ти сказала? Хто житиме у нас?.. Говори... Все говори тепер батькові.
— Скажу... Я ж не маленька... Мені вже вісімнадцять літ.
— Максим? — запитує батько, і по тону голосу не може розгадати Мар'яна, чи він схвалює, чи невдоволений її нареченим.
— Максим...
Батько нічого більше не питає, нічого більше не говорить, іде снідати, а Мар'яна, взявши рубанок, стає біля верстата. Летять на долівку пахучі стружки... А з голови не виходять батькові слова: "Скоро ластівці з гнізда вилітати". Це ж він сказав про неї, Мар'яну. Сказав із сумом. І той сум жалощами відбивається в її душі. Нізащо в світі вона не покине батьків. Все лишиться так, як було досі. А з Максимом батьки напевне житимуть дружно.
Чомусь саме зараз пригадуються Мар'яні дитячі літа і особливо неділі, коли батько, взявши за руку Мар'яну, ішов з нею на цілий день до лісу, а за ними стежила, милуючись, мати. Батько вибере, бувало, найкрасивішу галявину, ляже під розлогим дубом чи липою, а Мар'яна збирає квіти, сплітає вінок. Сама смуглява, кароока, чорноброва...
"А йди, Мар'яно, сюди",— гукне батько, і Мар'яна, мов той метелик, мчить назустріч розставленим батьковим рукам, що ловлять її на льоту, підкидають так високо, що в Мар'яни серце береться холодком, і в очах то спалахне страх, то розцвіте на обличчі посмішка. А мати, спостерігаючи за чоловіком, кричить:
"Обережніше, Василю, не впусти!"
"Кого впустити? Циганочку мою впустити? Сонечко... Занченятко... Не впущу!" І кароока Мар'яна, мов м'ячик, летить знову вгору.
"Досить уже, досить..."
Батько бере Мар'яну за руку, підводить до куща.
"Ану, зайчику-стрибайчику, ану, де ти тут сховався? Принеси нашій Мар'яні пиріжок".
Заєць не вибігає, а пиріжка їй захотілося дуже. Тато, не випускаючи її руки, підходить до кошика, зазирає в нього.
"Еге, та поки ми з тобою гуляли, а заєць уже пиріжок ось куди поклав".
"От і не заєць,— кричить вдоволене батьковим жартом дівчатко.— То мама пекла пиріжки... Я бачила... бачила..." Але батько серйозним тоном переконує:
"Мама з чим пироги пекла? З січеною картоплею, так? А це ось з капустою".
Мар'яна ще завзятіше починає переконувати тата, що мама пекла пиріжки ще й з капустою, але тато не поступається.
"Ні, це не мама пекла... Це заєць приніс гостинців. Ану, сідай, покуштуй, чи смачні".
І здається Мар'яні, що й справді таких пирогів не їла вона зроду.
...Замріялась Мар'яна і не помітила, як зіпсувала дошку. Ще ніколи такого з нею не траплялось. Що ж вона тепер батькові скаже? А він уже стоїть на порозі, посміхається:
— Що це в тебе, Мар'яно, на долівці гора стружок?
— Та ось... зіпсувала.
— Я ж бачу... Столяр сьогодні з тебе нікудишній.
Батько бере дошку, оглядає її з усіх боків, несподівано каже:
— Ти, Мар'яно, коли побачиш його... передай, хай прийде. Поговорити з ним треба.
І хоч батько не назвав імені Максима, вона зрозуміла, що саме його запрошував він до себе на розмову. Але навіщо? Може, зараз, порадившись з матір'ю, вони вирішили із сватанням зачекати? І ця перша думка, що збрела їй на розум, відбилася тривогою в дівочому серці, загасивши недавню радість. Мар'яна хотіла спитати батька, для чого він запрошує Максима, про що збирається з ним розмовляти, і не посміла, тільки очима стежила за ним, не наважуючись сказати, що Максим прийде до неї ввечері, і не сам, а з сватами...
"Тоді як прийде, тоді й скажу",— вирішує Мар'яна і стоїть біля верстата, зніяковіла й насторожена.
— Може, ще якась буде мені робота... Я вам допоможу. Дивиться на неї батько, хитає головою:
— З твоєю допомогою... Ось, бач, дошку зіпсувала... Сьогодні з тебе поганий помічник. Іди, може, мати тобі щось загадає... Іди, коза-дереза!
І те, що він так назвав її, відігнало передчасну тривогу, що почала було затьмарювати душу, сіяла неспокій, породжувала непевність. Значить, тато в доброму настрої, і ніщо їй не загрожує. Вона вже хотіла вийти звідси, коли це батько сказав:
— Щось мати мені говорила...— і, хитрувато примруживши очі, глянув на Мар'яну, але не висловив своєї думки до кінця.
— А що ж мама?..
— Не знаю. Каже: "Гукни Мар'яну, треба в хаті прибрати... Може, які гості..."
Мар'яна, зрозумівши батьків натяк, почервоніла, вибігла з хатини, не причинивши за собою дверей.
...Несила було Мар'яні стримати радість, що сповнила дівоче серце, зворушила душу, засвітила іскристими вогниками карі очі.
Треба зустріти Максима, щоб у хаті було гарно та красиво, мов у віночку. І Мар'яна виходить на гору. А горою аж до лісу лежить панська земля, засіяна трудовими руками наймитів та строкових. Шумить на ній зараз жито достигаючим колоссям, в'ються над житами жайворонки. Сопілчаними переливами спадають з вишини їхні мрійливі пісні, і довго треба вдивлятися, доки в синяві неба помітиш рухливі крила пташини. Та хіба ще почуєш, як у житах то тут, то там б'ють, перегукуючись між собою, ситі перепели.
Мар'яна слухає пташині співи, і їй теж хочеться співати про своє щастя і любов. Але вона не співає. Вона лише вимовляє слова, що самі собою ллються з її окриленої душі:
— Милий мій! Люблю! Люблю тебе, Максиме. Люблю!.. Думаю про тебе... рідний мій... Сонце моє!..
У полі нікого нема. Тільки під вітром шумить жито. Може, йому хоче повідати Мар'яна про свою хвилюючу радість і щастя.
— Зберуться сьогодні в мене подруги, будуть пісні співати... Пісні весільні... Хай знають всі... Хай чують всі... Я щаслива! Я люблю Максима... Люблю!..