— Це відверте запозичення з "Carmina Ргіареа".
— Мій унікальний чуттєвий досвід випереджує цю засмальцьовану збірку непристойностей принаймні на дві тисячі років.
— Я можу повірити, що ти лежала горіспини.
Вона не відповідає, й що ширша його усмішка, то менше усміху, якщо можна так висловитися, залишається в неї на обличчі.
— Ти хочеш сказати, буцімто решту я вигадала? Він усміхається й знову торкається її носа:
— Ти знаєш не гірше від мене, що сатири — це тільки міф.
її очі звужуються, і навіть чорні зіниці, здається, ще більше темніють.
— Ах, так?
Він і далі усміхається.
— Так.
— Ти боляче тиснеш мені на груди.
Він зітхає й підважується на руках, щоб не торкатися її тіла. Відчуває, як позаду вона розводить ноги. Затим вона складає руки на грудях і дивиться на нього. Наче над нею пройшла хмарина і відбулася раптова зміна фази. А він усе всміхається.
— Мені так подобається, коли ти прикидаєшся розгніваною.
— Я справді серджусь.
— Облиш. Жарт він і є жарт.
— Тобто, ти не віриш жодному моєму слову? Це так?
— Ми вже достатньо балакали.
— Я хочу почути відповідь.
— Облиш.
— Чому ти не припиниш використовувати ці дурацькі кліше? — на її обличчі не залишилося і сліду усмішки.— Ти віриш чи ні тому, що я тобі щойно розповіла?
— У метафоричному сенсі.
Вона холодно дивиться на нього знизу вгору:
— Тобто, так ти хочеш цього зараз, еге ж? Він більше не всміхається:
— Не маю найменшої уяви, про що ти говориш.
— Про голу правду, так?
— Ти сама прекрасно розумієш, чому Н£ твою долю випала белетристика. Навіть близько не було мови про жеребок. Просто ти завжди була в десять разів спритніша в брехні, ніж усі твої сестри разом узяті.
— Які сестри? У мене не було сестер.
— Аякже. І звати тебе не Ерато, і...
— Ні, мене зовуть не Ерато! І ти таки маєш рацію. Звичайно, сатири — то тільки міф. Звичайно, тієї безглуздої сцени ніколи не було. Тим більше, що в ній брало участь не одне, а два абсолютно міфічних створіння.
Він дивиться на неї згори вниз, вона люто зблискує очима догори.
— І що б це все мало означати? — питає він.
— А означає це, що я називаю тебе відразливою, одвічною чоловічою потворою. І ще я тобі скажу, що таке сучасний сатир. Це той, хто вигадує жінку на папері, аби примусити її говорити і робити таке, чого жодна справжня жінка при своєму глузді не скаже і не зробить.
— Я не розумію, що ти хочеш...
— Досі я з усіх сил намагалася поводитись так, як ти того хочеш. Але не надміру, щоб не знудило. І замість винагороди мене в кінці беруть на сміх.
— Ерато!
— Не будь смішним. Не можу я бути Ерато. Вона ніколи не існувала. А навіть якщо й існувала, якщо ти вважаєш, ніби вона підступилася до цієї жахливої кімнати ближче ніж на десять світлових років, не кажучи про те, щоб скинути одяг і дозволити тобі... Отямся. Час уже вирости.
— То хто ж ти з біса така?
— Боюся, я сама не знаю. Просто один з нещасних персонажів, які твоя хвороблива уява намагається вифантазувати з нічого.— Вона відвертає обличчя.— О Боже, швидше б ти вже взяв мене, щоб покінчити з цим. А потім можеш викинути на вогнище.
Він бачить її профіль на подушці.
— Вифантазувані персонажі не мають права мати бажань. Я продовжуватиму, доки мені захочеться. Виправляю: доки мені захочеться тебе взяти.
— Я думала, твій типаж вимер разом з Оттоманською імперією.
— Або й раніше. Оскільки ти насправді не існуєш. Вона знову кидає на нього погляд, сповнений люті.
— Я здаюся реальною тільки тому, що це твоя нудотна ідея: справді, абсолютно нереальний персонаж, яким я начебто є, й повинен таким здаватися. По правді, справжня я в такій ситуації уникала б яких-будь згадок про цю справу. І, зокрема, тому, що перш за все справжня я ніколи б не опинилася в такій ситуації. Якби в неї був якийсь вибір. А його вона не має. Оскільки не є реальною.— Вона витягає шию і здригається усім тілом.— Ти робиш те, що й завжди: ганяєшся за вигадками, як кіт за власним хвостом.
— Дуже смішно. А звідкіля тобі знати, що я завжди роблю?
— Я не знаю.
— Однак щойно ти сказала... Вона відвертає обличчя.
— Я тільки те й роблю, що папугою повторюю слова, які ти мені підкидаєш. Це ж твої слова, не мої.
— Маячня,— обурена, вона ще дужче відвертається.
— Отож ти — тільки вигадані мною слова? — допитується він.— Просто віск у моїх руках?
— Було б точніше сказати — дешевий пластилін. Він глибоко вдихає:
— Навіть без натяку на волевиявлення з твого боку?
— Якби могла, я б залишила цю кімнату кілька годин тому.
— І я міг би робити з тобою все що завгодно, а ти б спокійнісінько лежала собі?
— Нічого б не вийшло,— зневажливо пирхає вона.— Знаючи про зіпсутий гарем твоєї уяви, тобі б хотілося, щоб я з усіх сил пручалася і тим самим роздрочувала тебе.
Він аж підскакує на стільці.
— Що ти можеш знати про мою уяву?
— В даних обставинах "знати" — це епістемологічна нісенітниця.
— Нічого. Ти сама вживала це словр.
— Бо вона так грубо і часто проявляється, що варто побути її жертвою протягом якихось кількох сторінок, аби здогадатися, якою вона є завжди.
— Але яким чином гарем може бути зіпсутим?
— А ти спробуй пожити в ньому. Замість того, щоб бути його власником. Він мовчки дивиться на неї.
— У твого рота я не вкладав жодного з цих слів.
— Нізащо б не хотілося бути частиною твого діалогу. З власної волі, якби вона в мене була.
— Якщо тобі цікава моя думка, то ти розмовляєш саме так, як сама хочеш. Тобто, як збоченська маленька сучка, яка така ж прямолінійна, як прямий кут, і така ж цнотлива, як стриптизерка.
— Дякую.
— Ти мені й на мить голови не задуриш. Це саме така ситуація, які ти полюбляєш. Спочатку наче заманюєш, а потім з першого ж слова навмисно робиш усе наперекір. І що гірше, ти сама це усвідомлюєш, хіба ні?
— Якщо ти так кажеш. Тобто, якщо ти кажеш, ніби хочеш, аби я відповіла "якщо ти так кажеш". А так воно, очевидно, і є.
— Я вимагаю справжньої відповіді.
— Нарешті він заговорив природно.
— Я маю право на справжню відповідь.
— От і придумай її.
— Оце вже точно не мої слова. Вона знизує плечима:
— Спробуй ще раз. Ти ж майстер.
Він розлючено розглядає її профіль. Обоє мовчать. Затим він озивається: