— Ширму... Як вона може? І після цього сміє називати тебе расистом... Щиро кажучи, пане Ґрін, ця дівчина має більше поняття про пацієнтів чоловіків, ніж ота в худому білому тілі. Ви ще пересвідчитеся. Нехай-но тільки знову вона обернеться своїм зарозумілим задом.
Від дверей чути голос:
— Якщо ви колись зустрінете того Шекспіра, то запитайте в нього. Обов'язково запитайте.
Двері знову зачиняються.
Непритомний пацієнт лежить на ліжку й дивиться — зараз це повинно видаватися його типовим станом — порожніми очима в стелю; свідомий тільки світлоносного безкінечного серпанку, в якому він наче летить богоподібний, альфа й омега (й усе, що між ними), над морем туману. Нарешті сіра кімната тоне у милосердій тиші; власне потонула б, якби не зозуля з годинника, котра наче почувається зобов'язаною ще раз, востаннє, підтвердити свою сторонність, відчуженість од усього, що трапилось у цій кімнаті, та підтвердити невмирущу повагу до свого першого й естетично самодостатнього ("Не змішуйте жанрів!"— сказав Шанаган) власника; так наче сонно бурмоче про зелені ірландські поля та гірські полонини, про глибоку розкіш уникнення відповідальності за своїх послідовників (не кажучи про те, що саме їй належить останнє слово), ворушиться, виходить назовні і видобуває з себе останнє, м'яке і єдине, на диво самотнє ку-ку.