Мантиса

Страница 47 из 48

Джон Фаулз

— Підступна бісова суко!

—— Але ж, любий, це те, що в Стародавній Греції називали анагноризисом. А крім того, я подумала, ти хотів би відчути, що це означає — бути мною. Для різноманітності.

— Я тобі цього не вибачу!

— Адже ж ти говорив, що я не розумію тебе справжнього.

— Поверни мене до попереднього стану! Вона розглядає його з голови до ніг:

— Тобі так пасує. І не забувай про наш середній показник.

— Ти зміниш мене, до біса, чи ні?

— Щиро кажучи, я подумала, що це може бути варіація на тему амнезії. Цього разу це складний випадок сатиризму.

— Боже мій, ти сама напрошуєшся! — Ерато обертається і лягає горілиць, підпирає підборіддя руками й мовчки усміхається.— Ти безтактна... я не мав на увазі це!

— Ми можемо обійтися без дифтонгів. На перший раз.

— Мій боже...— Майлз оглядає своє пріапічне знаряддя.— Це відразливо.— Він кидає на неї лютий погляд з відразою одвічного абстинента, якому пропонують пляшку віскі.— Не уявляю навіть, як ти могла подумати... це свідчить, якою жінкою ти насправді є.

— Любий... зовсім ні. Просто мене цікавлять поєднання літер абетки, з яких складаються слова. Символіка.

Він не зводить очей з її усміхненого обличчя:

— Гаразд. Годі дурних жартів. Змінюй мене назад. Негайно! — Вона прикушує губу. Він простягає в її бік чорний палець: — Застерігаю тебе. Я все це опишу. Не пропущу ані слова.

Досі всміхаючись, спостерігаючи за виразом його обличчя, вона починає називати літери грецької абетки.

— Альфа, бета, гамма...

— Я зроблю з тебе посміховисько... Зруйную останні ілюзії щодо твоєї особи, я... мій Боже, я покажу, в які ти ігри граєш.— Він кричить: — Ти побачиш!

Ерато опускає голову на подушку, заплющує очі, розводить руки, наче лежить на пляжі. Але вона і далі усміхається, і далі потиху називає літери, наче згадує давно забутий літній день:

— ...мю, ню, ксі, о-мікрон, пі...

— Ти ще переконаєшся!

— ...фі, хі, псі, о-мега.

— Правильно. Годі вже.

Вона продовжує, або краще сказати, починає знову.

— Альфа, бета, гамма, дельта, епсилон...

— Досить!

— Дзета, ета, тета, йота, каппа...

— Даю тобі останній шанс.

— Ламбда, мю, ню; ню була божественна, ксі була, поправді, трохи занадто, о-мікрон — це само собою зрозуміло, пі, ро...

— Досить. Остаточно, категорично, однозначно і раз і назавжди — годі!

— Сигма, тау...

— Хай тобі заціпить!

— І-псилон, фі...

— Доки житиму, словом до тебе не обізвуся!

— Кі, псі, о-мега.

— Наказую тобі забиратися з моєї голови. Негайно!

— Так, любий. Альфа, бета...

Як добре, що кімната звукоізольована. Бідний сатир, розлючений далі нікуди (навіть як на сатира), добуває з напівлюдського і напівцапиного горла крик розчарованої люті, від якого холоне кров у жилах. Він стоїть і ввесь тремтить. Затим смішно підстрибує, обертається в бік дверей і, нахиливши голову, щосили несеться просто на них. На щастя, двері теж старанно оббиті й удар пом'якшено. Двері тримаються міцно. Чоловік-цап заточується назад. Його не оглушило, тільки ледь приголомшило. Позаду себе, з боку ліжка, він чує бурмотіння — Ерато й далі називає літери давньогрецької абетки. Майлз озирається і розглядає сніжно-білі, трішки розчепірені ноги, манливі сідниці, підняті плечі, розведені руки, похилену голову, лискуче чорне волосся. Лискуче чорне волосся! І своїми ніздрями, які зараз набагато чутливіші, ніж раніше, він безпомильно вловлює запах водоростей, рисової пудри і подрібнених пелюстків хризантеми!

— Хі, псі, о-мега.

Знову западає тиша. Потім жінка на ліжку підводиться й звертає до нього напудроване, схоже на іграшкове японське обличчя. На губах відразливо штучна посмішка.

— Гело, Джоні. Ти любити свою неслухняну...

Цього разу його голос позбавлений люті; це доісторичний крик самця, хоча й учувається в ньому півтоном передсмертний вигук пілота-камікадзе. Він робить два швидкі кроки вперед, неймовірно вигинається — майже так само, як одна із серн на годиннику — і ось уже Майлз Ґрін у повітрі, перелітає через бильце ліжка; нарешті він знову віднайшов реальність. Та в останню частку секунди, в апогеї польоту, саме перед його непомильним піке на свою ціль, розповідь робить свій найпідступніший виверт — або, не виключено, що це поліморфна Ерато, керуючись своїми набагато витонченішими міркуваннями та досвідом у цих справах (оскільки, зрозуміло, навіть богиню можна поранити), вдалася до поспішного самопорятунку. Хоч хай там як, але за цей мізерний відтинок часу між його перебуванням в апогеї та приземленням її ефемерне японське втілення розчиняється в повітрі.

Непримиренний, готовий до бою сатир валиться на несподівано порожні простирадла та матрац, наче реактивний літак, що з надто великою швидкістю падає на палубу авіаносця; і тепер, позбавлений будь-якої можливості загальмувати, відлітає рикошетом, наче з батуту. Його рогата голова з глухим лускотом стикається зі стіною над ліжком. Безперечно, годинникові, мабуть, передалася вібрація від удару, бо без усілякого попередження зозуля починає безперервно кувати. Що ж до сатира, то він непритомний падає на подушку. Й тут відбувається остання метаморфоза. Бліде і непорушне тіло, яке лежить долілиць, це знову тіло Майлза Ґріна.

Настає недовга пауза. Тоді наче з повітря з'являються дві пари рук: одна темна, друга біла. Тіло без ознак життя перевертають на спину, вкривають простирадлом і легкою ковдрою, яку щільно підтикають з обох боків. Білі руки рухаються у напрямку дверей, і одна з них піднімається, щоб увімкнути бра — непоказну, прямокутну білу пластикову панель одразу над ліжком. Вона достатньо високо, тож уникла удару. Тим часом маленький темний, а радше темно-брунатний кулачок б'є по божевільному годиннику з зозулею. Годинник замовкає, після чого стає чути енергійне розпорядження доктора Дельфі:

— Гаразд, сестро. Гадаю, зараз ми можемо випити чаю.— її голос непомітно змінюється.— Ви будете пити чай у мене в кабінеті.

— Я?

— Ви, сестро.

— Дякую, докторко. Двері відчиняються.

— Ага, ще одне. Чи не могли б ви десь роздобути рулетку? Я хочу щось поміряти.

— Ширму, докторко?

— Гадаю, це більш ніж правдоподібно, сестро.

Двері зачиняються. Ніжні юні брунатні руки без потреби поправляють подушку. Потім вест-індійський голос промовляє сам до себе: