Майлз згадує їхні перші варіації — якими тілесними, пристрасними, вільними від розмов вони були, якими експериментальними, невідтворюваними засобами тексту. А зараз! Це тільки її провина. З жінками завжди зрештою опиняєшся в трясовині реальності, тобто в словесах. Час від часу навіть запитуєш себе, чи не винайшли вони літературу лише для реваншу, аби напустити туману і збити з глузду кращу чоловічу половину; аби примусити чоловіків марнувати свої життєво важливі інтелектуальні прагнення й сили на мантиси та марниці, на тіні на стінах. Усе це може видатися велетенською змовою. Але хто ж за нею стоїть? Та хто ж інший, як не ця хитрюща, зловорожа, дволика істота, що лежить у нього на плечі?
Може видатися, нібито досі Майлз Ґрін мав би вже впасти у цілком виправданий розпач. Однак, коли він отак лежить, у нього в кутиках вуст, хоча це й дивно, з'являється щось схоже на усмішку. Причина зрозуміла. Щойно з великою передбачливістю він пожертвував пішака, а взамін має намір здобути королеву. Майлз так часто згадував сестру Корі не через брак такту чи зі злості; то була свідома спроба перехитрувати опонента, який зовсім очевидно має намір перехитрувати його. Коли Ерато достатньо виповниться ревнощами до сестри Корі, він наче спонтанно та безтурботно запропонує забути про неї зовсім. Натомість висуне нову альтернативу: нову й набагато кращу кандидатку,— як уже натякалося, після старанного розгляду всіх можливостей — він уже її вибрав. Правду кажучи, не розуміє, як міг бути таким дурнем, щоб одразу не помітити, що вона підходить краще, ніж будь-хто; а окрім усього іншого, якщо він примусить її перевтілитися, це може стати для дівчини з Греції (боже, наскільки праві були троянці про благодійництво греків!), яка лежить поруч, таким необхідним уроком щодо належної поведінки перед лицем біологічної реальності.
Майлз удивляється в стелю й бачить свою нову кандидатку. Вона — японка: скромна й витончено покірна в своєму кімоно, витончено нескромна і все одно покірна без одягу. Однак ніщо не зрівняється з тим, що її врода й привабливість мають лінгвістичний характер. На саму думку про це Майлз Ґрін аж мліє від утіхи. З нею — і це прекрасно — будь-які діалоги, крім діалогу плоті, неможливі. Можна, звичайно, дозволити Ерато виголосити кілька речень каліченою англійською. "Гело, Джоні", "Ти любити свою неслухняну леді з Ніппон" і такі інші дурнички. Але будь-що інше, крім цього, буде прекрасним і безперечно неможливим.
Він наче бачить її покірливо заплющені очі, коли Ерато спинається навколішки й тренькає на триструнній гітарі — в порівнянні з розстроєною лірою це буде набагато краще; потім бачить її оголене біле тіло, яке пахне рисовою пудрою та пелюстками хризантеми, лискучо-чорне розпущене волосся, вона мовчки сидить поруч із ним, своїм самураєм, і повністю віддається старанно продуманому й дедалі вишуканішому сексуальному еквівалентові чайної церемонії, її невгамовні руки, волосся з запахом водоростей, невеликі й пружні японські перса; і все у повній тиші. Аж поки нарешті доведений до шалу (це видно особливо яскраво), він кидає її на татамі, чи як воно в них зветься, і вона лежить у нього під ногами, очікуючи завершальної нагороди, якою він захоче віддячити їй за сексуальну майстерність. Його покірлива жінка, справжній віск, терпляча, захоплена, сповнена поваги й понад усе непорівнянно мовчазна — можливо, за винятком одного чи двох охриплих і незрозумілих зітхань стриманої, вдячної орієнтальної насолоди, коли її владний пан і господар...
Насолоджуючись цією в усіх відношеннях приємною картиною, Майлз Ґрін заплющив очі. Але зараз він знову розплющує їх. Якимось дивним чином, таким же незрозумілим, як японські зітхання, котрі щойно прозвучали в його правій півкулі мозку, Майлз відчуває, наче він замотаний у рушники; наче перебуває в турецькій лазні, а може, в гарячці.
— Ерато?
Вона бурмоче щось у відповідь. Очевидно, ще напівсонна:
— Що, любий?
— Чому тут стало так спекотно? Вона плескає його по плечі:
— Ш-ш-ш. Ми відпочиваємо. Минає кілька хвилин.
— У мене все тіло свербить!
— То нічого, любий.
Він піднімає руху, щоб почухати особливо подразнене місце на тім'ї. Пальці горять. Миттю він сідає, наче торкнувся не тіла, а занурив пальці в окріп.
— О боже!
Наступної миті в досі не баченому атлетичному стрибку він схоплюється з ліжка на рожевий килимок і з жахом розглядає своє тіло. Ерато очей не розплющує. Знову бурмоче:
— Щось не так, любий?
Замість відповіді з його грудей чути зойк: цей звук не такий глибокий і пронизливий, як той, що його видала вона нещодавно у цій кімнаті, однак також належним чином виказує лють, яку неможливо описати словами. Так, як і попереднього разу, цей пронизливий лемент про допомогу лишається без відповіді. Цього разу навіть годинник із зозулею мовчить.
Втім, Ерато таки розплющує темно-карі очі і зводиться на лікоть. їй не щастить пригасити посмішку на божественних грецьких губах. Якщо брак співчуття з її боку видається потворним, то таким самим, слід сказати, є вигляд чоловіка, який стогне; бо дивиться він дикими очима на те, що допіру було його власними ногами. Зараз ноги якось дивно вигнуті, стегна роздалися вшир, налились м'язами і покрилися чорною щетиною. А ступні вже й не ступні зовсім, а ратиці. У відчаї Майлз хапається за поросле шерстю обличчя, намацує гострі вуха, проводить рукою по чолі, де виросли два гострі роги, кожен завдовжки в один і три чверті дюйма. Одна з рук (варто звернути увагу, що він не забув класики) раптово тягнеться, щоб помацати себе нижче хребта, чи нема там конячого хвоста; однак, здається, принаймні з цим йому пощастило. Невелика втіха: бліда північноєвропейська шкіра зараз така засмагла, що не впізнати; і лише завдяки кільком рисам обличчя — якби він тільки знав про це — можна знайти якусь схожість із Майлзом Ґріном. Але точно не залишилось ані найменшої схожості з однією деталлю його анатомії, яка зараз стирчить вгору, показно довга і велика, чотирияйцева, і справді набагато перевищує розміри свого попередника.
Майлз дивиться на усміхнене обличчя поглядом, у жому змішалися жах і лють: