— Усе відбувається... у тебе в свідомості, так?
— Відмінно!
Вона роззирається навколо, переводить погляд на стелю і знову на нього:
— Ніколи б не подумала.
— Тепер уже дещо прояснюється,— Майлз нахиляється, щоб одягти труси.— А як же амнезія?
— Я... я думала, в такий спосіб можна ...
— Зробити що?
— Знайти виправдання для написання тексту з залученням м'якої...
— І після цього вона уявляє себе випускницею університету за фахом англійська література. О Боже,— він обертається й знімає з вішака штани.— А зараз ти мені ще скажеш, буцімто ніколи навіть не чула про Тодорова.
— Про кого?
— Отож не чула, правда?
— Боюся, що ні, Майлзе. Вибач.
Він знову стоїть обличчям до неї, тримаючи в простягнутих руках штани.
— Хіба можна вести з тобою бесіди про теорію, коли ти навіть не читала фундаментальних текстів?
— Розкажи мені. Він натягає штани.
— Гаразд... кажучи доступною мовою, ввесь витончений символізм амнезії походить від невизначеності процесу дієгезису в обох його — гіпостатичному й епіфанічному — аспектах. Зокрема з погляду анагноризису,— він заправляє сорочку в штани.— Тому-то й доктор Дельфі...
— Доктор Дельфі?
— Це ж очевидно.
— Що очевидно, Майлзе?
— Марність спроб справитися з нею шляхом несистематичного розвитку теми.
— Мені здавалось, вона намагалася подолати її з допомогою сексу. Він кидає на неї роздратований погляд, давши сорочці спокій.
— Ради Бога, секс служив тільки метафорою. Адже повинен бути якийсь об'єктивний корелят для його герменевтичної суті. Це навіть дитині зрозуміло.
— Так, Майлзе.
Він застібає блискавку на штанах.
— Уже надто пізно,— тоді сідає й починає натягати шкарпетки.
— Чесне слово, я не розуміла.
— Звичайно, ні. Залишалося ще кілька абсолютно першокласних фінальних сторінок. Найкращих з будь-коли написаних мною. Якби не припхалася ти, як незграбний слон...
— Майлзе, я важу не більше п'ятдесяти кілограмів.
Майлз підводить очі, на обличчі в нього суха багатостраждальна гримаса:
— Послухай, моя люба, з твоїм тілом усе гаразд. А от із головою — ні. Вона застаріла на добрих триста років.
— Не варто через це сердитися.
— Я не серджуся. Я тільки вказую тобі на деякі аспекти для твого ж блага.
— Останнім часом усі такі жахливо серйозні.
Він махає пальцем у неї перед обличчям, не випускаючи з руки шкарпетку:
— Радий, що ти про це згадала. То зовсім інша справа. У звичайному житті місце для гумору завжди знайдеться, але аж ніяк у серйозній сучасній літературі. Я зовсім не проти згаяти з тобою якусь вільну годину абсолютно приватно і пообмінюватися взаємними насмішками та жартиками, які, здається, так тобі до вподоби. Але тільки-но дозволю, щоб вони проникли на мої сторінки, моя репутація вмить перетвориться на попіл,— поки Майлз виголошує свої тиради, вона сидить і не сміє півдести очей. Він нахиляється, щоб натягти шкарпетку, й веде далі вже не таким суворим тоном:— Справа в пріоритетах. Я знаю, ти виховувалася як язичниця, і нічого з цим не вдієш. Але я також гадаю, що ти нічого не вдієш, якщо тобі випала більш глибока і важка сфера натхнення, ніж ти могла сподіватися. Хоча мушу сказати, я думаю, грубою помилкою було вибрати когось, у кого ввесь попередній досвід зводився до пісеньок про кохання. Очевидним кандидатом для сучасного роману була твоя сестра Мельпомена. Навіть не уявляю, чому вибір не зупинився на ній. Але це вже справа минулого. Дівчина дуже несміливо озивається:
— Можна тебе про щось запитати?
Він підводиться й бере краватку з бильця крісла:
— Звичайно.
— Можливо, я чогось не розумію. Якщо в реальному житті знаходиться місце для гумору, то чому в романі його не може бути? Я гадала, література повинна відображувати життя.
Недов'язана краватка висить на грудях, а Майлз береться в боки.
— О Боже. Я справді не знаю, з чого починати з тобою,— він схиляється до неї.— Роман як відображення життя, вже шістдесять років мертвий, Ерато. Як ти гадаєш, чому з'явився модернізм? Не кажучи вже про постмодернізм. Навіть найтупіші студенти знають, що зараз роман — засіб інтроспекції, а не відображення. Ти хоча б знаєш, що це означає?
Ерато хитає головою, уникаючи його погляду. Те, що видавала за правду в своїй оповіді про сатира, тепер, здається, відбувається буквально: їй аж ніяк не даси більше як сімнадцять років, вона мов та школярка, яку вимушують зізнатися, що вона не виконала домашніх завдань. Майлз нахиляється до неї й постукує одним вказівним пальцем по другому:
— Серйозна сучасна література обертається навколо однієї теми, а саме: як важко писати серйозні сучасні літературні твори. По-перше, вона повністю погоджується, що вона тільки література, може бути лише літературою й ніколи нічим іншим, крім літератури, не стане, а тому їй немає ніякого діла до реального життя. Правильно?
Майлз чекає. Ерато нерішуче киває головою.
— По-друге, очевидним наслідком такого ставлення є те, що писання про літературу стало набагато важливішою справою, ніж створення самих літературних творів. Зараз це найкращий спосіб розпізнати справжнього романіста. Він не має наміру витрачати свій час на плутане, механічне і обтяжливе конструювання на папері оповідей і персонажів.
Ерато підводить очі:
— Але ж...
— Так, правильно. Очевидно, романістові доводиться час від часу щось написати для того тільки, щоб продемонструвати, яким малозначущим і непотрібним є сам текст. Але не більше,— Майлз береться зав'язувати краватку.— Я намагаюся пояснити тобі це у найдоступнішій формі. Ти встигаєш за ходом думки?
Дівчина ствердно киває. Він зав'язує краватку.
— Третє й найважливіше. На творчому рівні немає жодного зв'язку між автором і його текстом. Це дві абсолютно окремі речі. Нічого, зовсім нічого не можна вивести чи виснувати з одного у відношенні до іншого. Ні в одному, ні в другому напрямку. Деконструктивісти вже довели це, не залишаючи ані тіні сумніву. Роль автора чисто випадкова, він — посередник. Його статус має не більше значення, ніж статус помічника бібліотекаря, котрий передає читачеві текст.
— Чому ж письменники і надалі вказують свої імена на обкладинках, Майлзе? — Ерато несміливо підводить погляд.— Я тільки запитую.