— То тепер я теж католик?
— Від самого початку: я забула сказати тобі,— дівчина підводить на нього погляд. Ти повинен мати цілісний характер. І почуття гріховності. їх двадцять вісім і три десятих відсотка.
— Католиків?
Вона ствердно киває:
— А ще в мене є цікава ідея для найостаннішої сцени. Я бачу, як ти потай кладеш до підніжжя моєї статуї — або її статуї — невеликий кетяг недостиглих бананів. Гадаю, таке закінчення матиме особливе значення.
— І що збіса це означатиме?
Дівчина з награною зверхністю посміхається йому:
— Не турбуйся. Прискіпливі читачі зрозуміють символіку.
— А чи не буде цей пучок рослинних пенісів дещо блюзнірським за таких обставин?
— Не буде, якщо ти колінькуватимеш зі сльозами на очах.
— А ти не думаєш, що я міг би впустити один банан на паперті церкви?
— Навіщо?
— Коли повертатимуся після жертвоприношення, поковзнусь на банані. Вона глипає на нього й одразу відвертає погляд. Мовчить. Потім тихо, ображеним голосом каже:
— Я хотіла допомогти.
— А я не сміюсь. Очевидно, зламав би хребет, упавши на паперті.
— Я просто намагалася знайти загальну схему, яка б послужила плацдармом для твого таланту. Як я його уявляю,— дівчина знизує плечима, не підводить очей і гасить сигарету.— Та дарма, мені однаково.
Майлз підходить і сідає край ліжка, обличчям до неї.
— Наскільки бачу, тут відкривається багато можливостей.
— Твої слова звучать не надто переконливо.
— Серйозно. Це чудово, як ти кількома рішучими мазками окреслюєш цілий новий світ.
Дівчина вагається, недовірливо глипає на нього і знову схиляє голову.
— Гадаю, ти думаєш, усе це дурниці.
— Зовсім ні. І дуже повчально. Я відчуваю, що зараз знаю тебе вдесятеро краще.
— То був тільки короткий начерк.
— Начерки часто виходять найбільш промовистими. Вона знову дивиться на нього крізь великі блакитні лінзи.
— Я впевнена, що ти, Майлзе, дав би собі раду з цим. Якби справді постарався.
— Одна чи кілька дрібних деталей все ще залишаються для мене таємницею. Чи можна...?
— Будь ласка.
— До прикладу, чому саме двадцять чотири темношкірих партизани?
— Мені це число видалося цілком слушним у даному випадку. Звичайно, я не експерт: тобі самому доведеться помізкувати над цим.
— Стільки ж літер у грецькій абетці.
— Невже? Я й забула,— Майлз уважно дивиться на неї, вона хитає головою: — Вибач, але я не бачу тут нічого спільного.
— Можливо, між цими числами справді немає нічого спільного.
— Якщо відверто, то я не бачу, звідкіля тут може взятися щось спільне.
— А ти бува не думала, яке ім'я дати твоєму емоційно дуже складному жіночому персонажеві?
Вона простягає руку і торкається його зап'ястка:
— Я така рада, що ти згадав про ім'я. Не хочу, щоб ти вважав, ніби я відкидаю всі твої ідеї. Щиро кажучи, цим ім'ям могло б бути Ерато. Воно незвичне. Гадаю, варто залишити його.
— Тобі не здається, що воно притягнуте за вуха? Називати сучасний персонаж іменем загадкової другорядної богині, якої по суті ніколи й не існувало?
— Я гадаю, воно радше чарівно-загадкове.
— Але приверне увагу хіба однієї тисячної відсотка читацької аудиторії, якій траплялося чути це ім'я, не кажучи про те, чи знають читачі, ким вона була,— чи точніше, ким вона не була?
— Навіть найменші відсотки важливі для справи, Майлзе.
Він схиляється над нею, опираючись на руку. їхні обличчя напроти одне одного. Його очі відбиваються в блакитних лінзах. Вона відсувається і підсмикує халатик.
— І останнє запитання,— пропонує Майлз.
— Яке?
— Чи давно твій безсоромний маленький грецький задок востаннє сікли різками?
— Майлзе!
— Ерато!
— Я думала, в нас із тобою все так гарно склалось.
— Це в тебе все так гарно.
Він знімає з неї окуляри і уважно дивиться в очі. Тепер, без окулярів, її обличчя здається дивно молодим,— ні дня більше двадцяти років, а така ж цнотлива, як десятирічна дівчинка. Вона опускає повіки й бурмоче:
— Ти не осмілишся. Я тобі цього ніколи не пробачу.
— А ти випробуй мене. Просто надихни мене ще якоюсь корисною літературною ідеєю.
Дівчина знову підсмикує халатик і відвертає очі вбік.
— Я впевнена, що вона придумала б щось значно краще. Якби існувала насправді.
— І не смій знову все починати спочатку,— Майлз повертає її обличчя до себе, й тепер вона вимушена дивитися йому в очі.— І не треба цього безневинного погляду очей над невимовно класичним носом.
— Майлзе, мені боляче.
— Добре. А тепер послухай. Ти цілком можеш бути другорядною чи третьосортною богинею. Можеш бути досить привабливою, як це притаманно богиням. Або стриптизеркам. А ще дитиною свого батька. Простіше кажучи, позашлюбною донькою найбрутальнішого старого цапа в усій теології. В твоїй натурі немає й крихти скромності. Твою свідомість не відрізниш од свідомості спокусниць двадцятих років. Моя справжня помилка полягала в тому, що я не показав тебе у вигляді американської актриси Теди Бари,— він трішки відвертає її голову, щоб подивитися під іншим кутом: — Або Марлен Дітріх у фільмі "Блакитний янгол".
— Майлзе, прошу тебе... Я не розумію, що на тебе найшло.
— Ця твоя дивовижна самовпевненість уже мені в печінках,— він постукує пальцем по її носі.— Я знаю твою гру: ти просто намагаєшся накинути мені еротичну ситуацію, яка не вкладається в жодні рамки художньої пристойності.
— Майлзе, ти мене лякаєш.
— Насправді ти хочеш, щоб я здер цього халатика й знову осідлав тебе. Готовий закластися, що ти б сама осідлала мене, якби вистачило сили.
— А зараз ти просто жахливий.
— А єдина причина, чому я ще не перекинув тебе через коліно й не завдав добрячого хльосту, полягає в тому, що я-то розумію: тобі нічого іншого й не треба.
— Яка гидота!
Майлз удруге стукає її по носі:
— Гра закінчена, дівчинко. Чого занадто, те недобре,— він відхиляється, владно клацає пальцями над стільцем, який стоїть обабіч ліжка. Й одразу, як перед тим, з'являється легкий літній костюм на вішаку, сорочка, краватка, шкарпетки, білизна, а між передніми ніжками стільця — пара черевиків. Майлз підводиться.— Зараз я вдягнусь. А ти послухаєш.— Він одягає сорочку і повертається обличчям до неї, застібуючи ґудзики.— І не треба думати, мовби я не знаю, що за цим усім стоїть. З твого боку, це ображене самолюбство. Тобі нестерпна думка, що у мене може з'явитися власна ідея. Зате твоя надзвичайно нікчемна імітація педантичної молодої жінки зовсім не змогла приховати твого вражаючого неуцтва в сучасній літературі. Готовий закластися, ти навіть не збагнула, що насправді можуть означати ці сірі стіни.— Він перестає застібати ґудзики й дивиться на неї. Ерато заперечно хитає головою.— Так я й знав. Сірі стіни, сірі клітини. Сіра речовина? — Він торкається пальцем скроні.— Невже курс драхми падає?