— Тим не менше можна спробувати.
— Я справді не наполягаю.
— Я гадаю, ти надзвичайно великодушна у своєму ставленні до тієї плутанини, що в мене вийшла.
— Я знаю: треба не тільки брати, але й давати.
— Хоча досі я тільки брав. Дівчина стенає плечима:
— Однак, оскільки з технічного погляду я не існую...
— Ні, ти існуєш. Щойно продемонструвала, що маєш власну волю. В неї на обличчі з'являється гримаса невдоволення.
— Боюся, це важко назвати волею. Хіба що подихом інстинкту.
На кілька хвилин западає мовчанка. Дівчина знову погладжує пурпурову тканину.
— Це справді прекрасний колір. Я люблю такий відтінок пурпурового понад усі інші.
— От і гарно.
Вона витримує паузу, а потім повертається до більш серйозної теми:
— А ще мені не хочеться, щоб ти почувався винним за те... що береш. Я ж не повністю сліпа до біологічних реалій. Мені б дуже не хотілося, щоб ти вважав мене ще однією "синьою панчохою". Твої пестощі досягли мети — ти мав би помітити. Те, що ти мене примусив робити спочатку всупереч моїй волі... щось у мені збудило.
— Я гадаю, це тільки ускладнює все. Я ж бо просто скористався тим, що ти нормальна жінка.
— Я теж повела себе не краще. Ота розповідь про сатира...— невдоволена собою, дівчина затуляє очі долонею.
— Це я тебе спровокував.
— Знаю, але я такого наплела... І це тоді, коли мені слід було б утриматися від розповіді. Я справді сподіваюсь, що ти виріжеш ту частину, якщо коли-будь... ну, ти ж розумієш.
— То була моя провина.
— Для цього завжди потрібні двоє.
— Ти надто сувора до себе.
— Якщо чесно, я так не думаю,— вона знову погладжує тканину халатика, на коліні.— Просто ти мене вкинув одразу на глибину. Сексуально. Я втратила рівновагу. З самої першої сторінки мого існування якимось чином зрозуміла, що я по суті радше нерішуча особа, незважаючи на те що, очевидно, досить приваблива для чоловіків.
— Дуже приваблива.
— Якщо серйозно, то краще нехай буде "досить". Мабуть, не без певного натяку на приховану чуттєвість, але така, яку треба збуджувати дуже поволі і ніжно.
— Розумію.
Вона не підводить очей:
— А ще хочу сказати... гадаю, зрештою була б готова прийняти якийсь компроміс щодо характеру наших стосунків у майбутньому, якщо ти наполягатимеш. Коли ми краще пізнаємо одне одного.
— Маєш на увазі те майбутнє, в якому ти — чванькувата поетеса, а я — тупий ділок?
Вона кидає на нього запитальний погляд, сповнений приголомшеної щирості.
— Прошу тебе, я ж цього не говорила, Майлзе. Зовсім не тупий. Якщо б ти був таким, то я, очевидно... мій персонаж навіть не глянув би у твій бік. Досконалий, по-своєму пристойний чоловік. Просто трохи... обмежений і деформований своїм оточенням і фахом.
— Я не зовсім чітко розумію, який компроміс ти мала на увазі.
— Якщо б ти тільки захотів, щоб вони... ну, коли вже говорити зовсім, зовсім відверто, щоб у кінці в них були набагато відкритіші фізичні стосунки.
— Щоб вони опинилися в ліжку?
— Якщо ти хочеш написати саме так.
— Але вона бачилася мені надто вередливою.
— О, я гадаю, вона довгенько залишатиметься такою. Протягом багатьох розділів. Мабуть, аж до самого кінця.
— До оргазму?
Вона тупить очі, але на обличчі в неї сором'язлива усмішка:
— Ти невиправний.
— Я без поганих намірів.
— Певна, ти спеціально так сказав. Але то пусте.
— Я все одно не розумію, як це може трапитися. Беручи до уваги попередній опис персонажів.
— Це вже твоя парафія.
— Я хочу, щоб вона була і твоєю. Вона потуплює очі:
— Це ж абсурд. Усе одно, що вчити курку нести яйця. В тебе ж напевно набагато більший досвід. Я дуже болісно відчуваю, що маю лише кілька сторінок від народження.
— Нічого. Ти швидко все схоплюєш.
— Не примушуй мене шарітися.
— І не думаю. Так воно і є.
Дівчина замовкає, тоді глипає на нього.
— Ти впевнений?
— Цілком.
Вона гасить недопалок.
— У такому разі те, що мені спало на думку, оцей експромт.... Уявляю собі щось на зразок кризи в стосунках, у тобі наростає відчайдушне бажання, ти хочеш кинути дружину заради мене...
— Яку ще дружину? В її очах подив:
— Мені просто уявлялося, що ти будеш одруженим. Я бачила тебе таким.
— От тобі й маєш.
Дівчина згортає руки на грудях і переводить погляд на двері:
— Зрештою, одного теплого літнього вечора ти приходиш до моєї квартири в районі Найтсбрідж, аби востаннє викласти все, як є: й чому ти мене кохаєш, чому я повинна покохати тебе, і так далі, а я випадково вклалася до ліжка доволі рано і на мені лише коротенька нічна сорочка.— Якусь мить вона вагається, потім смикає себе за полу: — Або оцей халатик. Чи щось подібне. В небі гримить, я не хочу тебе впускати, але ти наполягаєш, і раптом усе доходить до кульмінації, твоя невпевненість перетворюється на гаряче бажання, чоловіча сутність спалахує, не кажучи й слова, ти кидаєшся на мене, зриваєш благу одежину з голих плечей, я верещу й відбиваюся, майже випручуюсь, мені щастить дотягтися до дверей, я вибігаю в садок під потоки дощу, а ти....
— А квартира на першому поверсі?
— Так, звичайно. Це ж очевидно.
— Мене непокоять сусіди, бо коли ти кричатимеш...
— Гаразд, шаленіючи від ненависті, я сичу. Майлзе, я ще не опрацювала всіх деталей.
— Вибачай, що перебив.
— Я ще ніколи цього не робила.
— Вибач.
— На чому я зупинилася?
— Ти за дверима, під зливою....
— Я біжу на галявину перед домом, але ти надто збуджений і дужчий, надто схожий на звіра, хапаєш мене, кидаєш на м'який торф, я викручуюся й звиваюсь, ти брутально береш мене проти моєї волі, у мене течуть сльози, бо твоя досі ув'язнена хіть руйнує мої найглибші принципи,— дівчина переводить подих.— Це я пропоную тільки приблизну схему.
— М'який торф — це гарно. Але от тільки, мені здавалося...
— Що?
— Ти ж перед цим говорила про повільне і ніжне збудження...
Вона кидає на нього зворушливо лагідний і водночас ображений погляд і промовляє тихим голосом, потупивши очі:
— Я — жінка, Майлзе. І нічого не вдієш — я переповнена суперечностей.
— Звичайно. Пробач.
— А ще я пропоную, щоб ти якось підготував цю сцену ґвалтування. Наприклад, міг би зобразити мене, коли я роздягаюся перед твоїм приходом, у момент, коли розглядаю себе оголену в якомусь дзеркалі і потай себе запитую, чи здатна поезія передати всю красу...