— Сідайте, будь ласка.
Вони втомлено, наче після довгої ходьби, опустилися в м’які крісла.
— Уже провідали сина? — запитав головний лікар.
— Провідали…— зітхнувши, відповів батько.
— Та ви не розстроюйтесь. Сподіваємось, усе закінчиться благополучно… Проте ви повинні нам допомогти вияснити дещо.
— Кажіть… В чому зможемо, в тому й допоможемо…
Головний лікар пройшовся по кабінету, зупинився коло письмового столу, заглянув у якісь папери, повернувся назад, знову присів на диван.
— По-перше, скажіть, чим хворів ваш син раніше?
— Крім простуди, грипу, нічим, — мовила засмучена мати.
— І того дня, як вилетів на планері, він теж був здоровий?
— Цілком здоровий, інакше йому не дозволили б політ, — сказав батько.
— Коли це було? Якого числа він вилетів? — запитав чоловік у сірому костюмі.
— Дванадцятого липня. Майже два місяці тому.
— І ні разу після цього не повідомив вам про себе?
— Ні разу…
— А не пам’ятаєте, що він брав з собою у політ?
— Чому ж не пам’ятаю? Узяв фотоапарат.
— І більше нічого?
— Більше нічого.
— Погляньте, будь ласка, на ці фотографії, — показав чоловік у сірому костюмі на знімки, розкладені на журнальному столику. — Може, ви підкажете нам, де він міг таке зняти?
Батько з матір’ю схилилися над столиком, довго й уважно розглядали знімки. На перших двох була знята хмара, схожа на верблюда. Це улюблене заняття сина — фотографувати чудернацькі хмари. Потім — юрба людей, які підстрибували й реготали, наче божевільні, якась вродлива дівчина, літній чоловік зі шрамом через усю ліву щоку. Далі — гидка потвора в гігантському акваріумі, величезна споруда, схожа на морську рапану, гробниця незвичної архітектури, на якій височіла статуя. На інших знімках — дивовижні дерева і рослини, річка, озеро…
Обоє вони, батько й мати, відчували: син побував десь у незвичайному й небезпечному місці. Але де саме, їм невідомо, навіть здогадатися важко.
— Ще у Віктора за пазухою в поліетиленовому пакеті знайшли разом з вашою адресою незрозуміле звернення якихось нещасних поневолених людей до урядів усіх країн, у якому вони благають звільнити їх від поневолювачів, а також застерігають від незрозумілої жахливої загрози, що нібито нависла над людством. Що б це значило? Якась хлоп’яча забавка, гра чи, може, щось серйозне?
І на це запитання вони нічого не могли відповісти.
— Санітари розповідали, що при синові немовбито був і незвичайний водолазний костюм, шолом і ласти. Кажуть: чогось подібного ніколи не бачили. Це правда? — запитав батько.
— Правда, — відповів чоловік у сірому костюмі. — Цим уже зацікавились компетентні люди,
— Але що, що могло з ним трапитись? — схлипнула мати. — Де він був цілісіньких два місяці?..
— Потерпіть, потерпіть! — заспокоював головний лікар. — Про це незабаром розкаже він сам. Отож раджу не переживати, не побиватись, а повертатися додому і спокійно чекати його одужання. Ми щодня будемо повідомляти вам про стан його здоров’я.
Він потиснув їм на прощання руки, побажав щасливої дороги, і вони полетіли, обнадіяні, в рідне місто.
Одначе минали день за днем, тиждень за тижнем, а здоров’я Віктора ніскільки не поліпшувалося. Навпаки, йому ще погіршало. Він зовсім перестав відповідати на запитання, забув навіть своє "не знаю". Лише іноді пошепки, чи то кликав, чи просто так називав якесь загадкове для батьків ім’я — Оксана. До всіх і до всього був байдужий, од ранку до ночі непорушно, мовчки лежав у ліжку або сидів на стільці коло вікна й невідривно дивився на небо, на море…
Скликали консиліум найдосвідченіших спеціалістів. Вони обстежили його, довго радилися й нарешті прийшли до єдиного висновку: хворий Соколюк Віктор з невідомих причин утратив пам’ять, щоб поновити її, потрібні роки, а може, вона й зовсім не поновиться, бо випадок унікальний, який у медичній практиці досі не зустрічався.
Майже через місяць, подзвонивши попередньо, до Соколюків завітав разом з сутулим, підсліпуватим дідком уже знайомий чоловік у сірому костюмі, той, з яким вони бачилися й розмовляли в кабінеті головного лікаря клініки, де лікується Віктор.
— Макс Орен, австрійський учений-археолог, — відрекомендував дідка чоловік у сірому костюмі й сказав далі: — Мушу вас, дорогі, трохи засмутити: історію вашого сина розгадати до кінця поки що не вдалося. Але дещо, завдяки нашому шановному гостеві, з’ясувалося. Будь ласка, розкажіть їм про все, — звернувся він до вченого.
Макс Орен зняв окуляри, протер носовиком запітнілі випуклі скельця, знову осідлав ними свого горбатого носа й мовив спроквола:
— Історія вашого сина пов’язана з подією двадцятирічної давності, про яку вже майже забули…
Він розповів про те, як експедиція Міжнародного інституту морських ресурсів під керівництвом Луї Жака Луп’є потрапила в океані до згаслого вулкана, що колись невідомі майстри-винахідники чи, може, навіть інопланетяни пристосували собі для плавучого підводного житла, про те, які дива експедиція там побачила, а ще як науковці знайшли у кам’яній споруді з статуєю три безцінні фоліанти, два з яких Макс Орен розшифрував, перебуваючи у вулкані, третього забрав для прочитання з собою, коли, захворівши, поплив на кораблі додому полікуватися. Коли ж він повернувся з розшифрованим і третім фоліантом, ні вулкана, ні експедиції в тому місці вже не було. Довго провадили пошуки, але вулкан зник безслідно. Врешті-решт вирішили, що і дивовижний плавучий вулкан, і експедиція Луї Жака Луп’є загинули в океані внаслідок стихійного лиха.
— Проте несподівана історія з вашим сином посвідчила: ні, вулкан не загинув! Що ж стосується експедиції, то тут ще не все ясно… — закінчив свою розповідь Макс Орен.
— Отже, ви гадаєте, що Віктор був у цьому вулкані? — запитав батько.
— Безперечно. Це підтверджують насамперед його знімки. Я упізнав на них заступника Луї Жака Луп’є — Венслава Кручека, а також споруду, в якій ми знайшли фоліанти, незвичайні дерева та рослини, що він сфотографував, бо таких більше немає ніде в усьому світі. А ще те звернення… Одно лише дивує мене. У третьому фоліанті написано: "Той, хто побуває тривалий час під дією променів сонячної фарби, вже не зможе жити вище рівня моря". А ваш син — живе!