ВЕКША
Історична повість
ГІСТЬ
До невеличкого селища, яке ховалося неподалеку від Тетерева в густому березовому гаю, підвеслувало на човні-довбанці двоє.
Один був пишнобородий, поважний, у довгому теплому каботі[1], високій соболиній шапці, гостроносих чоботях. Таку бороду і таке вбрання, як у нього, носили тільки київські гості[2].
Другий — ще молодий. Опецькуватий, щокатий, з приплюснутим веснянкуватим носом і сережкою в одному вусі. Його бідний одяг свідчив, що він або наймит, або ж холоп.
Перекинувши через голову широкий пас, на якому висіла чимала шкіряна торбина, бородатий квапливо рушив протоптаною від води стежкою до селища, а опецькуватий залишився на березі біля човна. Коли гість сховався за прибережним пагорбом, молодик дістав з пазухи черствий кусень хліба, розлігся на траві і заходився його уминати.
Порівнявшись із крайнім обійстям, бородатий зупинився, повагався якусь мить, — заходити чи не заходити. Невеликий дворик обнесений гіллям та ломаччям, у дворику горбилась притінена березняком злиденна хижка, мружила до сходу своє маленьке, у дві долоні, віконце, та низенька очеретяна клунчина. Видно було — господар бідак з бідаків. Навряд тут щось роздобудеш.
Одначе гість не поминув обійстя.
"Якщо нічого не роздобуду, то хоч розпитаю, у кого можна роздобути", — подумав.
Поправив на плечі пас і звернув зі стежки.
У дворі біля клунчини тесав дубову колоду русочубий, у довгій полотняній сорочці й простих латаних ногавицях здоровецький молодик. Величезні тріски так і віялись з-під сокири.
Бородатий трохи постояв, помилувався теслею, хотів його погукати, але саме в цей час у хижі розчинилися двері і на порозі з’явився в старенькому потертому кожусі, кудлатій шапці, зашкарублих ходаках похилий господар. Він уклонився гостеві й запросив до оселі.
Гість пригнувся і, ніби в нору, посунув у напівтемне низьке житло. Крізь крихітне тьмяне віконце, затягнуте овечим пухирем, ледь-ледь пробивалося трохи світла, а вогнище на долівці в печі-кам’янці лише жевріло. Хижа була наполовину вкопана в землю, без стелі. Гостроверха очеретяна покрівля, через яку весь час просотувався назовні дим, — чорна, закіптюжена, в павутинні. Стіни складені з тесаних дубових колод.
Бородатий скинув з плеча торбину, сів на березовий одземок-коротун лицем до вогнища, сказав:
— Потребую, господарю, хутро бобрів, кун, горностаїв. Можна й видр та вивірок. А маєш лисяче, й від того не відмовлюся. Є ось у мене, — вказав на торбину, — добрі ножі, серпи, наконечники для стріл, гачки на рибу. В човні — сокири, наральники, остені…
Старий уважно вислухав бородатого й мовив скрушно:
— Нема нічого, дорогий гостю, я б радніший виміняти. Що на мені, оце і все моє хутро… Нещастя цієї зими на мою голову впало. Дав своєму князеві Малку, що повинен, коли ж приходить і від київського тіун[3] з двома служками: давай і тому! Стара не змовчала, вони — до неї, почали штурхати. Син, як на лихо, був удома, кинувся обороняти. Схопив тіуна, турнув, та двері ним і висадив. Здоров’я ж йому боги щедро наділили… Його не впіймали, утік, то на нас, старих, лють свою зігнали. Так побили, що й досі не викашляємо. Я після того й тятиви на луці не натягну… А ще забрали геть усе, що було: і хутро, і збіжжя, і мед, і віск. Навіть лук із стрілами, ловецькі та рибальські снасті не залишили. І як тепер житимемо?.. Самі вже немічні, сказано-бо: доти збан воду носить, поки вухо не ввірветься. На сина тільки надія. Але ж ні коня, ні вола в обійсті. В найми його б куди віддати, так немає до кого тут…
Гість, перед тим як заплисти оце сюди, вже об’їздив кілька таких селищ понад Тетеревом, обмінюючи вироби київських умільців на хутра в древлянських ловців, і доволі наслухався від смердів усяких скарг. Бачачи, що господар не скоро виговорить свої жалі, а хутра в нього однаково не виміняєш, бо немає, зібрався був розпитати, до кого із тутешніх селищан йому слід завітати. Але почувши, що старий хоче віддать у закуп свого сина, зацікавився:
— Не він-бо у дворі теше колоду?
— Та він же, він, той, що лиха накоїв, — з серцем озвався старий. — Хижу зібрався лагодити, а то ще привалить…
— Мені в похід помічника треба до зими.
— О, він у мене старатливий.
— Платні не пошкодую…
— А куди, гостю, лаштуєшся?
— В Греччину, в Царград.
— Далеченько, — похитав головою старий. — І небезпечно. Кажуть, печеніги знову перестрівають.
— У нас мир із їхнім ханом. Та й воїв багато з походом пливе.
— Я-то не проти, а чи він згодиться. Неволити дитину не стану. Це ж не домівка, чужа сторона…
— Сторона чужа, таж буде серед своїх — не покривдять.
— Ходімо погомонимо з ним.
— Краще я сам, — сказав гість.
— Іди, гомони сам, — погодився господар.
— Як його?..
— Микулою нарекли. Та всі звуть Векшею. І ми звикли. Змалку був верткий і проворний, як векша[4]. Тепер уже постатечнішав.
Гість усміхнувся вдоволено, закинув на плече торбину і перевальцем, ніби вутиця, рушив до дверей.
Векша, загледівши, що до нього йде незнайомий бородатий чоловік, перестав тесати, випростався.
"Хто це? А-а… Гість-зайда".
Бородатий підступив, ледь помітно кивнув йому.
Поряд с гостем Векша видавався просто-таки велетом. Гінкий, широкораменний, дужі груди випинаються з-під сорочки. Розпашіле в роботі лице, обвітрені, загорілі шия і руки. Русяве волосся на непокритій голові підстрижене. Ніс прямий, чоло рівне, високе, верхня губа вже почала засіватися густим чорним пушком.
Гість розкинув поли кабота, опустився на колоду й одразу ж почав розпитувати, де Векша бував, окрім рідного селища, що бачив і чув про свої і чужі землі.
Той спочатку недовірливо поглядав на бороданя — навіщо все те йому знати? Відповідав скупо. Але слово за словом — і розговорились.
Векша знав дещо про Київ та про інші городи землі Руської. Навіть про Греччину й Царград чув від діда і від своїх бувалих односельців, хоч сам далі навколишніх лісів і боліт ніде не був.
— Е-е, молодче, — покрутив головою гість, і завелика соболина шапка з’їхала йому на лоба до самісіньких схожих на двох волохатих джмелів брів. Бородатий поправив її, мовив далі: — Бачу, й цікавий ти до всього, й міцний з себе, руки теж не сліпі носиш, а ростеш дерево деревом: виткнеться воно біля пня трухлявого й гибіє тамечки, доки й само не струхне. А чи гаразд отак, сам подумай, людині до одного місця навік прикипати? Та ще замолоду, поки сім’я крил не обшила! Адже й птах спершу, як гніздо вити, скільки світу облітає! Не вся ж бо земля пущами непролазними поросла та драговинням гнилим укрилася. Є на ній і поля розлогі, травами та квітами устелені, і гори, що до півнеба височать, вершини в хмарах ховаючи, і море неосяжне, яке хвилює-виблискує, човни в краї далекі носить. І всюди на землі люди живуть, кожен своїм звичаєм. То чи не варт на все те поглянути? А ти навіть Даждьбога-сонце, життєдавця всьому живому, хіба що опівдні помічаєш тут. Завжди воно глушиною цією від тебе затулене…