— Я не бажаю входити в ці дрібниці,—сказав директор. — Можете подавати. Або ж — ідіть, приймайте справи. З вами все!
І почав читати, що там лежало перед ним на столі.
Мені лишилося тільки вийти.
Хіба ж я не так все це уявляла собі, коли прочитала наказа? Начальник не зламає для мене наказу, — а я не відступлюся від слова.
Отже, замість записувати нараду, я пішла по місту шукати роботи. Я жодного дня не можу бути без роботи, бо в такому стані як нині, мені кожна незаповнена нічим година — отрута. Я й так никну з туги, — а що ж буде, коли я не заводитиму свого дня зранку точним механізмом. Ні, несила таке знести!
Ішов дощ, змішаний із снігом, я брела містом і плакала...
В кабінеті, куди я прийшла найматися, треба було почекати. Директор Металотресту приймав відвідувачів, говорячи тільки сам, а йому писали все на записочках.
Він був глухий і на милицях, без одної ноги.
Я сіла на канапі, уявила, що вже працюю тут, — і все здалося мені таким непотрібним, незатишним, страшним, що хотілося закричати. Як я дійшла до такого стану, що при людях плачу?
Я вийшла пошукати води — плакати можна тільки вночі, у глухій самоті, а тепер, — зціпити зуби, хоч би й поламати їх.
За кілька хвилин знов зайшла й зустріла привітну, турботливу усмішку. Чого я втікла? Тут, голубонько, треба нам докладно поговорити. І багато...
В директора дуже складні умови роботи. Директор, як бачить товаришка, — вибачайте, як вас звати? — від нервового захворювання з часів громадянської війни втратив слух і має на думці сам оволодіти крилатим письмом... щоб читати без розшифрування все, записане найближчим помічником, стенографом. Чи розуміє товаришка, чого директор вимагає?
Насамперед абсолютної щирости й відданости роботі, бо без цих якостей він не хоче брати собі робітників. Товаришці буде все довірено, товаришка супроводжуватиме Директора скрізь: на засідання, лекції, — а він читає лекції, — у відрядження до областей, чи до центру. Отже, все це треба обміркувати й усвідомити. В нього працювати справа не легка. Директор показує всі труднощі зразу і хоче, щоб товаришка все зважила. Як товаришка вважає? Директор хоче почути.
— Все, що ви кажете, мене анітрохи. не лякає, навпаки, — написала я на записочці. — Тільки чи не переведете ви мене згодом до відділу на "вхідні й вихідні?" Чи Матиму я стенографічну Іроботу?
— її в вас буде аж занадто.'—зрадів директор. — Мені подобається, що ви так конкретно відповідаєте. Я вже бачу, що ми зійдемося ... Якщо, взичайно, морально вас робота в мене задоволь-
Це він про своє каліцтво. Та хіба б відкрилися мені ці розсипи цікавої й повнокровної роботи, коли б він не був каліка! Мене аж поривало щось, — я вже бачила себе і} вагоні, що мчить через Щойно скошені запашні луги до Уралу, я; бачила себе у цеху, де Поважно подорожують у повітрі велетенські казани, бачила себе
червона ріка Саксагань ... у великій, наритій народом авдиторії, де я записую лекції... у просторій залі з величезними вікнами, де сидить хтось такий... я його слухаю, ба навіть записую, щоб мій директор зараз те прочитав ...
В мені знов прокинулась притамовану жага діяльности, жага витрачати свої сили, які наповнювали мене й яких не було куди Подіти останніми роками...
О, ми напевно зійдемося! Ось вона, різниця в ставленні до людини! До тебе підходять з повагою, з довір'ям — не так, як
той, що знищує поглядом, що дивиться, яі{ на ворога, що думає — можна мною кидатися, як річчю. І я певца себе, я виправдаю до-
нить
пейзажу Криворіжжя, де протікає
вір'я. Вже тільки те одне, що мене ним її виправдати.
вшановано, дасть мені силу
І це саме те, що мені тепер треба: жодної хвилини для себе — досить уже я блукала в собі, досить уже грузнути в трясовині почуття. Його відкинуто, як брудне жабуриння, як злочин, з огидою й презирством. Хіба я не почула, як мене оцінено? Я для нього — панночка з примхами, прислухатися до яких — принижувати гідність начальника.
Чи важко буде обслуговувати цього мирного, культурного інваліда, що не кидає працювати, навіть зовсім руїною ставши. Може й тяжко, — а там, де мене всмоктує в свою лійку почуття, —■ не тяжко нести біль?
Оце ж і ті зовнішні обставини, що ти їх чекала і що принесли тобі кінець . . .
Супроводжувати всюди цього директора, — це ж весь час бути на людях, найрізноманітніших. От це простір для моєї підсвідомої задушевної забави — до одної риси зовнішности приточувати цілий духовний образ, уявляти ту людину в дитинстві, в старості, в побуті, — якої я останнім часом позбулася ...
... Всі ці думки і ще багато інших, що в тумані відчувань не встигли перетворитися в краплі слів, якось разом вродилися в мені. А директорові здалося, що він не все ще пояснив.
До речі, скільки я одержую? Ага, то з матерільного боку ніяких тіней не буде, якщо ми договоримося . . .
Тільки гарна оплата не повинна бути важливим моментом у цій договореності. Він найбільше цінить у робітникові відданість, щирість, моральне вдоволення. Його штат працює в нього беззмінно. І якщо я почуваю, що не буду морально вдоволена, то повинна подумати про це тепер.
Ясно, я погодилася. Але директор вважає, що точну відповідь він почує через три дні, — щоб не вийшло, бува, жалів чи непорозумінь.
— Тільки не пізніше, ніж через три дні, — насторожився директор, коли я сказала, що в мене нема ще наказу про моє звільнення з Цукротресту. — Я хотів би, щоб ви післязавтра й до роботи приступили. Стенограф мені потрібен, аж мені в роті пересихає ...
Я пообіцяла прийти з довідкою про останнє місце роботи.
А по всьому пошлю того листа, що вже написала ...
27.
Платон Озеровиг
Чому?
Чому увесь час я почуваю якусь провину перед Галею? От усе щось муляє на душі і я аналізую: чим би міг я допомогти в цім нещасті? Чи з самого дитинства й до П смерти я її чимось образив, скривдив? Ні! Одного тільки разу вона попросила в мене краватку, якої я не носив, бо дуже кольориста була, і я її не дав. І це мене так мучить тепер, наче це в якомусь зв'язку з її смертю. А іншим разом — наче я винен у тому, що я живу, а вона ні...
І головне, вістка ця чорна мене зразу не так ударила, а тепер припікає все далі й глибше. Щодалі гірше! Я не маю ні до чого охоти, — навіщо, навіщо я послав того листа Максимові з Одеси? Той лист мені тепер, як невитравна пляма. І про все, там написане, я не можу забути без здригання й огиди ...