Не одна жінка повчала Саяму, що стосунки між статями без близьких взаємин — то дитяча забава.
І першою з них була Таміко.
Тоді, коли вони були заручені, вона, як каже, була ще зовсім дитина й нічого не тямила. Та молодий Саяма однак не міг збагнути, чому наречена раптом охолола до нього й вийшла за іншого. Врешті, причина, певно, та, що він не домагався її близькосте. Це звичайна річ, але тоді така думка дуже вразила Саяму.
Це було так, мовби якийсь приблуда у брудних чоботах розтоптав його квітку, яку він плекав і яка була йому дорога. А тепер залишилось одне — дивитися, як сліпий плотський потік підкосив його дівчину і забрав із собою.
Навіть по її втечі з тим чоловіком він зайшов до неї додому. Але Таміко знизала плечима:
— Після того, що сталося, я вже нічого не варта.
— Що сталося, те сталось. Хіба від того ти перестала бути сама собою?
Саяма казав, що думав. А Таміко схопилася й почала метушливо замітати кімнату, мовби хотіла вимести і його.
Потім Саяма шкодував, що тоді не забрав її силоміць. Річ була не в тому, хто з них дужче кохає Таміко чи хто принесе їй щастя, а в тому, що перемагає груба сила.
Зраду нареченої він вважав своїм проколом і не звинувачував її...
Студентом організував товариство вивчення театру, а потім — і студентський театр. Одного разу замість відсутньої акторки прийшла інша дівчина. То була Таміко. Невдовзі він освідчився їй, і вона відразу дала згоду. По закінченні університету Саяма потрапив на кіностудію. Кіно — то був його ідеал, як мистецтво, новіше від театру. З Таміко він мав намір дати йому новий розквіт. Він і її влаштував на кіностудію. Одружуватися не поспішав, бо від того, шо вона вийде заміж, її талант хтозна чи розквітне. Йому подобалося, шо він. мов цілком безсторонньо, протегує дівчину, яка вже належить йому. А одружиться вже по тому, як вона вдало зіграє роль. Отож він був у заручинах, мов у солодкому сні. А якийсь нікчемний кінокритик, що приходив на кіностудію в своїх справах, запаморочив їй голову, нібито зробить рекламу, і спокусив його наречену.
Таміко народила дитину й поїхала в село, там доглядала чоловіка до самої його смерти.
Саяма був у розпачі від втрати коханої й мало не плакав, коли в трамваї чи автобусі його рука торкалася кімоно молодої, як і Таміко, сімнадцяти-вісімнадцятирічної дівчини.
А коли повертався з роботи, то вже нікуди не йшов, бо сподівався, шо ось зараз до нього повернеться вона.
І от тепер, понад десять років опісля, Таміко сидить перед ним. А він вже не має й крихти бажання спізнати жінку, що подібна на до решти зужиті вичавки.
Таміко каже, що ввесь час згадувала його, а в душі просила прошения, і навіть своїй доньці, Юкіко, розповідала про нього як про дорогу людину. Але ж хто з них зрадив кохання?
А все через те, що Таміко впала в біду, а Саяма, як вона каже, "досяг багато". Це хіба що розрада в горі — у своєму смутку й жалю вона живе мріями про Саяму, бо гадає, якби вийшла за нього, то тепер була б щаслива.
А коли й так, навіть попри її непевні сподівання, йому раптом спало на думку, що вона принаймні пронесла через усе життя те кохання й не дала згинути почуттям юности.
Зерно кохання, посіяне й забуте, таки дало плід, хоч не дуже гарний. Як же зібрати це прив'яле жниво?
І тепер Саяма подумав, що тоді, націлившись на все життя Таміко, він від самого початку спровадив її на шлях поневірянь. Скільки втратив він від того, що покохав її, зазнав зради, суму й забуття?
...Саяма посидів і пішов.
Вони провели його.
Дорога йшла вділ. Юкіко ступала трохи осторонь, понад канавою.
— Юкіко? — покликала мати, але дочка знову не підійшла.
4
"Мама Таміко померла. Юкіко".
Така телеграма надійшла в квітні наступного року.
— Юкіко... Отже, телеграму дала Юкіко. Дитина залишилася сама, тепер їй буде тяжко. Чи не поїдеш допомогти? — сказала Токіе.
Ті п'ять звуків, "Юкіко", чомусь запали йому в душу.
Цікаво, що мала на гадці дівчинка, надсилаючи йому звістку про смерть матері. Адже в тому домі на Адзабу він був тільки раз, а потім від них не було ні слуху ні духу.
— Хтозна, коли похорон... А якщо йти до похорону, то, певно, треба взяти трохи грошей.
— Ну, що вдієш... але невже ти аж так... — роздратовано заговорила дружина. Що ж, вони не мають перед небіжкою обов'язку-ґірі, який треба виконати, але, — дружина схаменулася: — Нема ради. Назвемо це останнім громадянським обов'язком, так? Несподіване лихо, — мовила вона трохи усміхнено й принесла йому жалобне вбрання.
У домі Таміко були якісь люди, мабуть, сусіди, та хтозна, чи хтось із них знав його. Тому він покликав:
— Юкі-цян, Юкі-цян!
Вибігла Юкіко. Така метка, аж не подумаєш, що в неї померла мама.
Вона побачила його й наче дуже здивувалась, але в ту ж мить її обличчя засяяло невимовним щастям, а потім личко зашарілося.
— О-о, добре, що прийшов, — Саяма аж відітхнув.
Він мовчки підступив до фігури Будди, а Юкіко за ним.
Саяма поставив свічку.
Юкіко сіла в головах матері, схилилася й мовила:
— Мамцю, — тоді підняла біле рядно над лицем небіжки.
У ту мить над усе його вразила поведінка Юкіко. Вона сповістила матір про його прихід і показала йому її лице.
Саяма дивився на спокійну, жовту, як віск, Таміко.
— Гарне лице, — тихо мовив Саяма. Юкіко кивнула головою.
— Мамця...
— Що — мамця?
— Просила, щоб я вас не забувала, — раптом залилася сльозами дівчина й затулила лице обома руками.
— Тому ти дала телеграму?
— Так.
— Добре зробила, дякую тобі, — Саяма поклав руку на її плече. — Юкі-цян, не плач, не треба. Як будеш плакати, то людям буде прикро.
Вона кілька разів згідно кивнула головою й втерла очі.
Він накинув на лице покійної біле рядно.
Вже увімкнули світло.
Саяма не міг так відразу піти, але й стояти тут було незручно, бо опиниться в непевному становищі. Він підступив у куток кімнати, щоб трохи оббутись. Юкіко тут же принесла йому і дзабутон, і чай, і попільничку. Вона кріпилася з усіх сил, але догоджала тільки йому, інших гостей мовби й не бачила. Дівчина вже не така мала, то що скажуть люди? З такою думкою Саяма попросив її вийти з ним надвір.
Але він не знав, як сказати Юкіко, що в печалі їй не личить опікуватись тільки ним, хоч вона це чинить несвідомо.