Катя, як перед чужою, сором'язливо потупила долу очі. За неї заговорила Марківна:
— Там ніяк не діждеться тебе з лялями, все допитується, які вони, та як кричать, та як дивляться... Сміха з нею!
Ольга стомлено усміхнулась і тихо погладила Катю по голові.
— Який у тебе бант чудовий!
Від дотику знайомої теплої руки Катя стрепенулась, немов щойно тільки впізнала свою маму, і запитально глянула на неї.
— Що тобі? — спитала, не розуміючи, Ольга.
— Лялі...— ледве чутно прошепотіла Катя.
В цей час зайшла тьотя в білому халаті й шапочці і строго сказала мамі:
Досить, досить уже! Я і так на власну відповідальність дозволила...
Мама спішно поцілувала Катю, Марківну, взяла, дякуючи й відмовляючись, пляшку з молоком та млинці і, коли вона вже переступила поріг, Катя зовсім оговталася.
— Мамочко, а лялі ж?..— кинулась Катя вслід за мамою, та сувора тьотя в білій шапочці стала на дорозі, а замість мами відповіла Каті Марківна:
— Маму лялі кличуть, мамі ніколи зараз, ходім... Катя глибоко зітхнула й покірно рушила за Марківною.
Але в душу їй запала тяжка, незрозуміла кривда. Яка ж погана ця тьотя в білій шапочці, що покликала маму до ляль! А, головне, ті прикрі лялі, що держать маму коло себе й через них мама не йде додому!..
— Ну й рада ж я, ну й рада за тебе! — сказала Марківна, неохоче випускаючи Ольгу після гарячих поцілунків та обійм.— А ти ж, Катенько, чого? Диви!.. То все питала, які та які в мами лялі, а тепер мама приїхала з лялями, а ти немовби цураєшся їх. Ану підійди та поколиши їх бач, які гарні! — І Марківна ще раз замилувано схилилась над близнятами. Але Катя зашилась у куток і не рухалась.
— Як ти така вова, то мама більше не любитиме тебе — у неї тепер он які красені є! — сказала напівжартома, напів-ображено Марківна й подалась нарешті до себе.
— Ось і знову дома! — полегшено зітхнула Ольга й присіла на ліжко. Тільки десять днів проминуло, як пішла вона з дому до лікарні, а здається, роки лягли між тим тривожним вечором і сьогоднішнім лагідним днем. Тоді ще ятрилася незагоєна рана по втраті Миколи, а сьогодні Ольга відчувала, що та рана зарубцювалася. Тоді було їх з Катею лише двоє, а тепер аж четверо. Тільки на хвилину Ольга з журною усмішкою подумала: був би живий Микола, сказала б вона йому зараз жартома: "Ти хотів хлопця, а я тобі аж двох одразу!.."
Вона не почувала себе зараз покинутою і самотньою, як десять днів тому, коли з тяжкою мукою йшла ввечері до лікарні. Раз у раз що-небудь та казало тепер Ользі про турботу й піклування за неї інших людей. І насторожена увага лікарів, і приязні усмішки медсестер, і ті квіти від заводських подружок, що їх не було вже де ставити на тумбочці й довелося розміщати на підвіконні, і ті зворушливі котлети та млинці, які вдома пекли для неї і приносили до лікарні дбайливі, люблячі руки, дарма що Ольга не поїдала навіть лікарняного... А сьогодні по неї до лікарні приїхала на ди-ректоровій машині парторг Кринична, хоч не сказати, що
Ольга приятелювала б коли з нею. А скільки ж ще прийде до неї сьогодні ввечері, коли кінчиться її зміна на заводі!.. Ні, Ольга, не була тепер самотньою. Треба тільки спочити трохи, бо таки стомилася вона, одвикнувши в лікарні так багато рухатися. Поспати годинку, а там і час підійде годувати малих.
Ольга здалека глянула на близнят, які тихо лежали один коло одного впоперек канапи, і ще раз подумала, що треба якнайскоріше купити два ліжечка. Скинула черевики й прилягла на постіль. Хотілося ще подивитись наостанку, що там Катя в кутку робить, та вже не підвелася, лиш закинула на подушці назад голову й зморщила чоло, намагаючись дотягтися поглядом у куток, де причаїлась, мабуть, коло своїх цяцьок Катя. Ольгу дивувала й навіть смішила трохи Катина настороженість, ба навіть якийсь острах перед двома безпорадними немовлятами. Так боїться часом щеня крихітної гусені, що наосліп повзе просто на нього. А втім, це добре — не буде турбувати малих. Хай!..
І заспокоєна Ольга помалу задрімала.
Коли в кімнаті стало тихо й чулося тільки розмірене дихання мами, Катя заворушилась. Вона все ще не могла оговтатись і була як неприкаяна. І їхня кімната, від якої Катя вже встигла одвикнути, і якась незвичайна, не така, як раніш, мама, а головне, її лялі, що їх вона десь дістала собі в лікарні, видавались Каті чужими. Катя обережно визирнула з-за ліжка й глянула на канапу, де мама поклала загадкових ляль. При дорослих їй було чогось соромно дивитись на них, а тепер потроху її почала лоскотати бентежна цікавість. Які ж вони? Які вони, ті дивні лялі, що так довго не пускали маму додому?.. Катя тихо підвелась і навшпиньки підійшла до канапи. Лялі нерухомо лежали. Катя нахилилась і, затаївши дух, глянула на дрібні личка, що ледве виднілись, як дві маленькі проталини, серед сніжної білості сповитків. Нічого хорошого Катя в них не знайшла. Вона нахилилась ще нижче і обережно торкнула пальчиком м'яку щічку. Ляля залупала каламутними очима й цмокнула губами. Катя гидливо відсмикнула руку назад.
"Червоні, сопливі, слиняві!.. І як їх тільки можуть любити мама й Марківна?" — здивовано подумала Катя і, перемагаючи відразу, глянула на білі сповитки ще раз.
— Фікси! Погані фікси, й більше нічого! — категорично вирішила Катя, чіпляючи одразу ж лялям свою назву. Потім засунула пальчика в рот і замислено подивилась крізь одчинені двері на балкон. У далині голубіло небо, і сонячне проміння падало золотим дощем на верхівки дерев, аж виблискувало листя, мов щойно вмите. Якась сіренька пташка сіла на балконну огорожу й цвіркнула; глянула праворуч, ліворуч, униз і полетіла собі геть. Такий ясний, хороший день!.. Якби не ці фікси, мама, прокинувшись, поїхала б з Катею в Пущу Водицю до тьоті Валі або пішли б вони гуляти в парк над Дніпровими кручами, відкіля видно пароплави й багато човників... І як добре було, поки фікси не об'явились у мами! І це ж їх, таких плюгавих, що й глянути на них гидко, мама буде любити, як каже Марківна, а її — ні... Катя запитливо обернулась до мами. Та, підібгавши ноги й трохи розкривши рота, солодко спала.
"Не треба цих поганих фікс! — рішуче подумала Катя.— Хай буде, як раніш було, і тоді мама любитиме тільки мене одну".