— Я до мами хочу.
— —До мами? Е-е, мамі твоїй зараз ніколи: у неї тепер ще дві лялі є.
— Як?! — здивувалася не стільки Катя, як тьотя Настя, аж звелась одразу на ноги, і здивовано підвів брови мовчазний дядя Тхір.
— Двійнята. Близнюки ж у Ольги!.. І хто б міг думати! — захоплено оповідала Марківна дочці й зятеві новину, не звертаючи більше на Катю уваги.— Там тих подруг з заводу до неї понаходило! Тільки нікого ще не пускають до Ольги, рано ще, кажуть, не можна, а так усе добре... А що вже тих квітів їй понаносили, цукерок, апельсинів!.. Це ж мама й тобі, Катенько, передала три,— похопилася Марківна й виклала з сіточки на стіл три жовтогарячі помаранчі.
— Тільки зараз не їж, після обіду будеш...
Катя широко розплющеними очима непорозуміло дивилась на Марківну. Хоч вона й дуже любила помаранчі, і такі ласощі випадали їй не часто, але зараз Катю цікавило інше:
— Які лялі?
— Хлопчики. Братиками будуть тобі тепер. Там такі ж гарні, такі гарні, що мама й очей одірвати від них не може!..
Катя тяжко замислилась. Лялі? Хлопчики? Звичайно лялі бувають дівчатками, хоч у крамниці Катя бачила одного разу й невеликого хлопчика-лялю. Але ж мама досі любила тільки Катю і їй байдуже було до всяких ляль. А тепер — "очей одірвати не може" від якихось ляль, що завелися там у неї, та ще — хлопчиків-ляль!.. І це через них мама не йде до Каті?.. Незрозуміла образа отрутою заповзала в її маленьке серце, і гіркий кім'яшок підступав до горла, але плакати стало соромно. Катя набурмосила губки й насупилася.
— Нічого! — кинула їй на ходу Марківна, накриваючи стіл.— Післязавтра підемо з тобою, провідаємо маму. Може, вона нам і ті лялі свої покаже...
Катя старанно готувалася до цього дня. Навіть коли напередодні Марківна заходилась увечері мити їй голову — найбільше чого не любила Катя,— вона й це стерпіла. Марківна повагом намилювала її м'яке волосся, аж поки мило не зайшло Каті в очі, й тільки тоді вона замахала заперечливо рученятами, але не заплакала. їй не хотілося сьогодні так рано підійматися з ліжка, але, почувши від Марківни, що вони підуть до мами, Катя враз схопилася, їй кортіло скоріше подивитися на мамині лялі.
І ось убрана в усе чистеньке, причепурена, гладенько зачесана Катя вже готова. Вона підбігла до столика, де стояло дзеркало, і стала колінами на стільця, щоб краще роздивитися на червоний бантик, який начепила їй на голову з своєї стрічки тьотя Настя. Він був не такий широкий і пишний, як у тої купавої "хацьки" в крамниці та все ж гарний — червоний, і Катя, покрутившись перед дзеркалом, вирішила, що бантик їй личить. Тепер можна й іти.
Марківна насмажила мамі млинців, налила в пляшку молока й урочисто подала Каті великий букет квітів, що його ще звечора принесла для мами тьотя Настя.
— А вони заплющують очі? — спитала Катя Марків ну, коли та критичним оком ще раз перед тим, як вийти на вулицю, оглянула Катю.
— Хто? — не зрозуміла Марківна.
— Лялі в мами.
— А-а, лялі... Аякже! І очі заплющують, і кричать...
— Пі-пі — кричать?
— Нащо "пі-пі"? Вони ж ще маленькі, дурні зовсім. Вони знають тільки: "Уа-уа..."
Катя замовкла й більше аж до самої лікарні не питала нічого Марківну. Перед нею постала низка питань, які важко давалось їй розв'язати. Мамині лялі заплющують очі й можуть кричати "уа-уа"?.. Катя бачила гарну ляльку, яка, коли її покласти, заплющувала очі, але вона не могла нічого кричати. У маленької Галі, що живе під ними, є зовсім маленька, незугарна лялька, яка, досить натиснути їй на животик, пищить "пі-пі"; але ця лялька не заплющує очей і взагалі зовсім непоказна... Ні, то в мами якісь незвичайні лялі! Тільки чого ж вони дурні? Хіба лялі можуть бути дурними? Мама часто казала Каті: "Не будь же дурною, не роби так!" Так то ж — Катя, а не маленькі лялі... І навіщо їх дві? Хіба що одна — мамі, а друга — Каті?..
Висока стеля лікарні, тиша великого приміщення, в якому заклопотані тьоті в білих халатах нечутно сновигали туди й сюди, вразили Катю. Очі її полохливо забігали по сторонах, поки не спинились на старому сивуватому дяді в білому халаті, що нечутно вийшов з-за високих білих дверей. Дядя пошептався з Марківною і таємничо зник за дверима. Катя пошепки спитала:
— Нащо в нього сердельки?
— Які сердельки? — здивувалась Марківна, все ще з повагою дивлячись на причинені двері.
— А на губах дві чорні сердельки,— ще тихше сказала, не знати чого соромлячись, Катя і ніяково схилила набік голівку.
— Та то ж вуса, Катю. "Сердельки"!.. Такої! І вигадає ж...
Марківна, усміхаючись, похитала зачудовано головою і поправила Каті бантики.
Незабаром двері знову відчинились, і старий дядя пошепки запросив їх увійти.
У довгому коридорі, куди вони несміливо ступили, дядя схопив з вішалки білі халати й, кумедно заворушивши своїми "сердельками", накинув для чогось халати на Марківну й Катю. Напинаючи на свої дебелі плечі вузький халат, Марківна тихенько попередила Катю:
— Поли тільки підбери, а то ще заплутаєшся.
Вони опинились у світлій просторій кімнаті й сіли на широкій білій лаві. Катина увага роздвоїлася між довгим, не про неї шитим халатом на її плечиках, в якому вона одразу стала почувати себе великою, і човганням капців, що через напіводчинені двері відкілясь здалека наближалися до кімнати.
Марківна поважно сиділа поруч, склавши на животі руки. Нараз вона сплеснула руками й кинулася до дверей:
— Ольго! Голубонько ж ти моя!..
За спиною Марківни Катя не встигла розглянути добре, але здогадувалась, що ця змарніла, бліда жінка в синьому недоладному халаті і є її мама. Але як вона змінилася! Зовсім не та мама, яку Катя завжди бачила вдома. А Марківна все дивувалась і плескала в долоні:
— Двійнята, кажеш? Такої! І хто б думав?.. Потім похопилась і обернулась до Каті:
— Іди ж, Катенько, привітайся з мамою...
Катя нерішуче підійшла й, нічого не кажучи, простягла мамі букет.
— Які гарні квіти! Дякую! — Ольга взяла букет і, притримуючи вільною рукою халат без застібок, нахилилася поцілувати дочку. Каті запахло від мами чимось незнайомим, і вона здивовано закліпала очима.
— Ну, як же ти там без мене? Мабуть, зовсім одвикла від мами?..