Потім я побачив, що Комов сів.
— Підходить, — промовив він упівголоса. — Зараз я буду зайнятий. Не відволікайте мене. Продовжуйте уважно стежити за околицями, але ніяких локаторів, ніяких активних засобів взагалі. Спробуйте обмежитись інфраоптикою. Все.
— Вдалого полювання, — сказав Вандерхузе в мікрофон і підвівся. Вигляд у нього був урочистий. Він суворо глянув на нас поверх носа, звичним плавним рухом збив бакенбарди і промовив: — Отари у хлівах, і вільні ми до ранку.[15]
Майка конвульсивно позіхнула і промовила:
— Спати мені хочеться, чи що? Чи це від нервів?
— Між іншим, спати нам тепер доведеться зовсім мало, — заявив Вандерхузе. — Давайте зробимо так. Нехай Майка йде відпочивати. Я залишуся біля екрана, а Стась нехай спить біля рації. Через чотири години я його розбуджу, як ти гадаєш, Стасю?
Я не заперечував, хоч і сумнівався, що Комов стільки висидить на морозі. Майка, продовжуючи позіхати, теж не заперечувала. Коли вона пішла, я запропонував Вандерхузе приготувати кави, але він відмовився під якимось сміховинним приводом — напевно, він хотів, щоб я поспав. Тоді я влаштувався біля рації, переглянув нові радіограми, не виявив нічого термінового і передав їх Вандерхузе.
Деякий час ми мовчали. Спати зовсім не хотілося. Я так і сяк прикидав, якими ж мають бути вихователі П'єра Семенова. Людське дитя, виховане вовком, бігає на чотирьох і гарчить. Ведмежа людина — теж. Взагалі виховання повністю визначає модус вівенді[16] будь-якої істоти. Тобто не так, щоб повністю, але помітно визначає. Чому, власне, наш мауглі залишився людиною прямостоячою? Це наштовхує на певні роздуми. Він ходить на ногах, він активно користується руками, це все саме собою не є щось уроджене, це виховується. Він може розмовляти. Звичайно, він не розуміє того, що говорить, але помітно, що ця частина мозку, яка відповідає за мову, задіяна в нього пречудово… До того ж він запам'ятовує все з першого разу! Дивно, дуже дивно. Негуманоїди, про яких я знаю, були б зовсім не здатні так виховати людське дитя. Прогодувати його, приручити — зуміли б. Дослідити у своїх дивних лабораторіях, схожих на велетенську діючу модель кишечника, — теж зуміли б. Але побачити в ньому людину, ідентифікувати в ньому людину, зберегти в ньому людину — навряд. Невже це все-таки гуманоїди? Нічого не розумію.
— У будь-якому разі, — сказав раптом Вандерхузе, — вони гуманні в найширшому розумінні слова, яке лише можна вигадати, якщо вони врятували життя нашому немовляті, і вони геніальні, бо зуміли виховати його схожим на людину, нічого, можливо, не знаючи про руки та ноги. Як ти гадаєш, Стасю?
Я невизначено гмикнув, і він замовк.
У рубці було тихо. База нас не турбувала, Комов теж не виходив на зв'язок; на темному екрані спалахували, переливаючись, райдужні полотнища сяйва, і в їхньому примарному світлі був ледве помітний Комов, що сидів зовсім нерухомо, а хлопчика мені так і не пощастило роздивитися жодного разу. Та справа в них явно йшла на лад, бо великий бортовий обчислювач час від часу починав тихенько чавкати і бурчати, перетравлюючи й організовуючи інформацію, яку отримував із транслятора. Потім я задрімав, і наснилися мені, пам'ятається, якісь похмурі неголені восьминоги в синіх спортивних костюмах і з парасолями. Вони вчили мене ходити, а мені було так смішно, що я постійно падав, викликаючи в них неабияке невдоволення. Прокинувся я від м'якого і неприємного штурхана в серце. Щось сталося. Щось тривожне. Вандерхузе сидів, напружено нахилившись до екрана, вчепившись руками за поруччя.
— Стасю! — гукнув він неголосно.
— Так?
— Поглянь на екран.
Я вже й без того дивився на екран, але не бачив поки що нічого особливого. Як і раніше, палахкотіли і переливалися небесні вогні, Комов сидів у колишній позі, далекий айсберг відсвічував рожевим і зеленим. Потім я побачив.
— Над горами? — пошепки запитав я.
— Так. Саме над горами.
— Що це таке?
— Не знаю.
— Давно?
— Не знаю. Я помітив цю штуку хвилини дві тому. Думав — смерч…
Я спочатку теж подумав, що це смерч. Над блідою вищербленою лінією хребта, на тлі райдужних полотнищ підіймалося щось схоже на тонку різку — чорна крива, ніби подряпина на екрані. Ця різка ледь помітно вібрувала, гнулася, іноді ніби просідала і знову розправлялася, і було видно, що вона не гладка, а начебто суглобиста, схожа на бамбукову стеблину. Вона стирчала над хребтом, до якого було щонайменше кілометрів десять, неначе хтось вистромив із-за верхів'їв велетенське вудлище. Вона надавала знайомому пейзажеві на екрані нереального вигляду декорацій лялькового театру. Дивитись на це було якось протиприродно і моторошно-смішно, так ніби над верхів'ями з'явилася неправдоподібно величезна фізіономія. Коротше кажучи, це було шось поза всякими масштабами, щось неможливе, поза всякими уявленнями про пропорції.
— Вони? — запитав я пошепки.
— Неможливо, щоб це було природне… — промовив Вандерхузе. — І неможливо, щоб це було штучне.
Я й сам відчував те саме.
— Треба повідомити Комову, — сказав я.
— Комов відключився, — відповів Вандерхузе. Він наводив далекомір. — Відстань не змінюється. Чотирнадцять кілометрів. І ця штука страшенно вібрує, вся труситься. Амплітуда не менш як сто метрів… Зовсім неможлива річ.
— Яка ж у неї висота? — пробурмотів я.
— Близько шестисот метрів.
— Хай йому чорт, — сказав я.
Він раптом підхопився і натиснув відразу на дві клавіші: зовнішнього аварійного радіовиклику "Всім негайно повернутися на борт" та внутрішнього сигналу "Усім зібратися в рубці". Потім він повернувся до мене і незвично уривчастим голосом скомандував:
— Стасю! Швидко на пост КАЗ. Приведи у готовність носову ПМГ. Сиди і чекай. Без команди — нічого.
Я вискочив у коридор. За каютними дверима чулися приглушені уривчасті дзвінки сигналу збору. Мені назустріч мчала Майка, на ходу натягуючи куртку. Вона була в туфлях на босу ногу.
— Що сталося? — хрипким зі сну голосом запитала вона ще здалека.
Я махнув рукою і трапом зісковзнув донизу, на пост керування активними засобами. Мене злегка лихоманило, та загалом я був спокійний. У певному розумінні я був навіть гордий: ситуація складалася рідкісна. Настільки рідкісна, що я був певен: з моменту першого старту цього корабля на пост КАЗ ніхто ще не заходив — хіба що працівники космодромів для профілактичного огляду автоматики.