Він був тепер десь за двадцять кроків, біля самого краю мертвого простору. Оберемок хмизу лежав біля його ніг, а він стояв, опустивши руки, і дивився на корабель; він не міг, ясна річ, бачити об'єктивів, але дивився він, здавалося, прямо нам у вічі. І поза в нього була нелюдська. Не знаю, як це пояснити. Просто люди не стоять у такій позі. Ніколи не стоять. Ні відпочиваючи, ні очікуючи, ні в напруженні. Ліва нога в нього була трохи відставлена назад і трішки зігнута в коліні, але всією вагою він спирався саме на неї. І вперед він виставив ліве плече. У людини, котра збирається метнути диск, можна на мить вловити схожу позу — так довго не простоїш, це незручно, та й негарно, а він стояв, стояв кілька хвилин, а потім раптом присів і почав перебирати свій хмиз. Я сказав — присів, але це неправильно: він опустився на ліву ногу, праву ж ногу, не згинаючи, простяг уперед — навіть дивитись було на нього незручно, а надто коли він почав вовтузитися з пруттям, допомагаючи рукам правою ногою. Потім він підняв до нас лице, простяг руки — в кожному кулаку по прутику — і тут почалося таке, що я взагалі не берусь описувати.
Можу тільки сказати: обличчя його ожило, і не просто ожило — воно вибухнуло рухами. Не знаю, скільки там на обличчі людини м'язів, але в нього вони всі разом зарухалися, і кожен самостійно, і кожен невпинно, і кожний напрочуд до ладу. Не знаю, з чим це порівняти. Можливо, з бігом брижів на воді в сонячному світлі, тільки брижі одноманітні та хаотичні, одноманітні у своїй хаотичності, а тут крізь феєрверк крихітних рухів проглядав якийсь визначений ритм, якийсь осмислений порядок, це не було хворобливе конвульсійне тремтіння, агонія, паніка. Це був танець м'язів, якщо можна так сказати. І почався цей танець з обличчя, а після цього затанцювали плечі, груди, заспівали руки, і сухі прутики затріпотіли у стиснутих кулаках, почали схрещуватися, сплітатися, боротися — з шурхотом, з барабанним дробом, зі стрекотінням, ніби ціле поле коників розвернулося під кораблем. Це тривало близько хвилини, проте мені замиготіло в очах і заклало вуха. А потім усе пішло на спад. Танці і співи перейшли з патичків у руки, з рук — у плечі, потім — в обличчя, і все скінчилося. На нас знову дивилася нерухома маска. Хлопчик легенько підвівся, ступив крок через купку прутиків і раптом пішов у мертвий простір.
— Чому ви мовчите? — надривався Комов. — Якове! Якове! Ви чуєте мене? Чому ви мовчите?
Я отямився і пошукав очима Комова. Ксенопсихолог стояв у напруженій позі, обличчям до корабля, довга тінь тяглася по піску від його ніг.
Вандерхузе відкашлявся і промовив:
— Чую.
— Що сталося?
Вандерхузе почекав.
— Не беруся розповісти, — сказав він. — Може, ви розповісте, хлопці та дівчата?
— Він розмовляв! — промовила Майка стиснутим голосом. — Це він розмовляв!..
— Слухайте, — сказав я. — А він не до люка пішов?
— Можливо, — сказав Вандерхузе. — Геннадію, він пішов у мертвий простір. Може, він пішов до люка…
— Стежте за люком, — швидко скомандував Комов. — Якщо він увійде, негайно ж повідомте мені, а самі зачиніться у рубці… — Він помовчав. — Чекаю вас через годину, — промовив він з якоюсь новою інтонацією, звичайним спокійно-діловим тоном і ніби відвернувшись від мікрофона. — За годину впораєтесь?
— Не зрозумів, — сказав Вандерхузе.
— Зачиніться! — роздратовано закричав Комов прямісінько в мікрофон. — Розумієте? Зачиніться, якщо він увійде на корабель!
— Це я зрозумів, — сказав Вандерхузе. — Де ви нас чекаєте через годину?
Настало мовчання.
— Чекаю вас через годину, — знов відвернувшись від мікрофона, діловито повторив Комов. — За годину ви впораєтесь?
— Де? — сказав Вандерхузе. — Де чекаєте?
— Якове, ви мене чуєте? — голосно запитав Комов з тривогою.
— Чую вас чудово, — промовив Вандерхузе і розгублено озирнувся на нас. — Ви сказали, що чекаєте нас через годину. Де?
— Я не казав… — почав Комов, але його відразу ж перервав голос Вандерхузе, такий самий глухуватий, ніби на віддалі від мікрофону:
— А чи не час нам обідати? Стась там, напевне, засумував, ти як гадаєш, Майко?
Майка знервовано захихотіла.
— Це ж він… — промовила вона, тикаючи пальцем у екран. — Це ж він… там…
— Що відбувається, Якове? — гаркнув Комов.
Дивний голос — я навіть не зрозумів чий — промовив:
— Я тебе, стариганя мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу…
Майка, сховавши обличчя у долоні, гикала від нервового реготу, притискаючи коліна до підборіддя.
— Нічого особливого, Геннадію, — промовив Вандерхузе, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Непорозуміння. Клієнт розмовляє нашими голосами. Ми його чуємо через зовнішню акустику. Маленьке непорозуміння, Геннадію.
— Ви його бачите?
— Ні… Втім, ось він з'явився.
Хлопчик знову стояв біля своїх прутів, уже в іншій, але в такій самій незручній позі. Він знову дивився нам просто у вічі. Потім його рот трішки відкрився, губи дивно скривились, оголивши ясна і зуби в лівому куті рота, і ми почули Майчин голос:
— У кінці кінців, якби в мене були ваші бакенбарди, я б, може, ставилася до життя зовсім по-іншому…
— Зараз він розмовляє голосом Майки, — незворушно повідомив Вандерхузе. — А зараз подивився у ваш бік. Ви його все ще не бачите?
Комов мовчав. Хлопчик усе стояв, повернувши голову в його бік, зовсім непорушний, ніби скам'янілий, — дивна постать у густіючих сутінках. І тут я раптом зрозумів, що це не він. Постать розпливалася. Крізь неї проступив темний край води.
— Ага, бачу! — задоволено сказав Комов. — Він стоїть за двадцять кроків від корабля, так?
— Так, — сказав Вандерхузе.
— Не так, — сказав я.
Вандерхузе придивився.
— Дійсно, мабуть, не так, — погодився він. — Це, напевне… Як ви це називаєте, Геннадію? Фантом?
— Стривайте, — сказав Комов. — Ось тепер я бачу його по-справжньому. Він іде до мене.
— Ти бачиш його? — запитала мене Майка.
— Ні, — відповів я. — Вже темно.
— Не у темноті справа, — заперечила Майка.
Напевно, вона мала рацію. Сонце, щоправда, зайшло, і сутінки згустилися, але Комова я на екрані розрізняв і бачив танучого фантома та злітну смугу, і айсберг удалині, а от хлопця я більше не бачив.