— Не в цьому справа. Чи розумієш ти, у чому полягає головне завдання будь-якого контакту? — запитала вона. — Ти розумієш, чому людство от уже двісті років прагне до контактів, радіє, коли контакти вдаються, сумує, коли не поталанило?
Я, звісно, розумів.
— Вивчення розуму, — сказав я. — Дослідження найвищого продукту розвитку природи.
— Це загалом вірно, — погодилась Майка, — але це тільки слова, бо насправді нас цікавить не проблема розуму взагалі, а проблема нашого, людського розуму, інакше кажучи, нас передусім цікавимо ми самі. Ми вже п'ятдесят тисяч років намагаємося зрозуміти, що ми таке, та, дивлячись ізсередини, це завдання не розв'язати, як неможливо підняти себе самого за волосся. Треба подивитися на себе іззовні, чужими очима, зовсім чужими…
— А навіщо це, власне, потрібно? — агресивно поцікавився я.
— А затим, — вагомо сказала Майка, — що людство стає галактичним. От як ти уявляєш собі людство через сто років?
— Як уявляю? — Я знизав плечима. — Та так само, як і ти… Кінець біологічної революції, подолання галактичного бар'єру, вихід у нуль-світ… ну, широке розповсюдження контактного бачення, реалізація П-абстракцій…
— Я в тебе не питаю, як ти собі уявляєш досягнення людини за сто років! Я тебе питаю, як ти уявляєш собі саме людство через сто років.
Я спантеличено поморгав. Я не вловлював різниці. Майка дивилася на мене переможно.
— Про ідеї Комова чув? — запитала вона. — Вертикальний прогрес і все таке інше…
— Вертикальний прогрес? — Щось таке я пригадував. — Зачекай… Це, здається, Боровик, Мікава… Так?
Вона полізла в стіл і почала там порпатись.
— Ось ти тоді витанцьовував у барі зі своєю Танюшкою, а Комов збирав усіх у бібліотеці… На! — Вона простягла мені кристалофон. — Послухай.
Я неохоче начепив кристалофон і почав слухати. Це було щось на кшталт лекції, читав Комов, і запис починався з півслова. Комов говорив не поспішаючи, просто, досить доступно, рівняючись, напевно, на рівень аудиторів Він наводив багато прикладів, сипав дотепами. Виходило в нього приблизно таке.
Земна людина виконала всі висунуті нею перед собою завдання і стає людиною галактичною. Сто тисяч років людство продиралося вузькою печерою, через завали, через хащі, гинуло під обвалами, потрапляло у глухі кути, але попереду завжди була синява, світло, ціль, і от ми вийшли з ущелини під синє небо і розлились по рівнині. Так, рівнина велика, є куди розливатись. Але тепер ми бачимо, що це — рівнина, а над нею — небо. Новий вимір. Так, на рівнині добре, і можна досхочу займатися реалізацією П-абстракцій. І здавалось би, ніяка сила нас не жене догори, до нового виміру… Але галактична людина не є просто земною людиною, що мешкає в галактичних просторах за законами Землі. Це щось більше. З іншими законами існування, з іншими цілями існування. А втім, ми не знаємо ні цих законів, ні цих цілей. Тож, по суті, йдеться про формулювання ідеалу галактичної людини. Ідеал земної людини будувався цілі тисячоліття на досвіді пращурів, на досвіді найрозмаїтіших форм живого нашої планети. Ідеал людини галактичної, мабуть, слід будувати на досвіді галактичних форм життя, на досвіді історії розумних умів Галактики. Поки що ми навіть не знаємо, як підійти до цієї задачі, а між тим нам доведеться ще її вирішувати, причому вирішувати так, щоби звести до мінімуму кількість можливих жертв і помилок. Людство ніколи не висуває перед собою задач, які не готове розв'язати. Це дуже мудро, але ж і дуже прикро…
Запис закінчувався на півслові.
Чесно кажучи, все це до мене якось не дійшло. При чому тут галактичний ідеал? Як на мене, люди в космосі зовсім не стають якимись там галактичними. Я б навіть сказав, навпаки, люди несуть у космос Землю — земний комфорт, земні норми, земну мораль. Як уже на те пішло, то для мене, та й для всіх моїх знайомих ідеалом майбутнього є наша маленька планетка, що розповсюдилася до крайніх меж Галактики, а потім, усе можливо, і за її межі. Приблизно в такому плані я почав було викладати перед Майкою свої міркування, аж тут ми помітили, що в каюті, мабуть, уже якийсь час перебуває Вандерхузе. Він стояв, притулившись до стіни, поскубував свої рисячі бакенбарди і розглядав нас із задумливо-розгубленим верблюдячим виразом на фізіономії. Я підвівся і підсунув йому стілець.
— Дякую, — промовив Вандерхузе, — але я краще постою.
— А що ви думаєте з цього приводу? — запитала його Майка войовничо.
— З якого приводу?
— З приводу вертикального прогресу.
Вандерхузе якийсь час мовчав, потім зітхнув і промовив:
— Невідомо, хто перший відкрив воду, але ж напевне це зробили не риби.
Ми напружено замислились. Потім Майка засяяла, підняла палець і сказала:
— О!
— Це не я, — меланхолійно заперечив Вандерхузе. — Це дуже старий афоризм. Мені він давно подобався, але все не було слушної нагоди, щоб його навести. — Він помовчав хвилину, потім сказав: — Що стосується бортжурналу. Уявляєте, справді, було таке правило.
— Який бортжурнал? — запитала Майка. — До чого тут бортжурнал?
— Комов попросив мене відшукати правила, які наказують знищувати бортжурнали, — сумно пояснив Вандерхузе.
— Ну? — вигукнули ми одночасно.
Вандерхузе знов помовчав, потім махнув рукою.
— Сором, — сказав він. — Є, виявляється, одне таке правило. Точніше, було. У старому "Зводі інструкцій". У новому — немає. Звідки я мав знати? Я ж не історик.
Він надовго замислився. Майка нетерпляче пововтузилася.
— Так, — сказав Вандерхузе. — Так от, коли ти зазнав аварії на невідомій планеті, заселеній розумними істотами — негуманоїдами або гуманоїдами, які перебувають у стадії яскраво вираженої машинної цивілізації, — ти зобов'язаний знищити всі космографічні карти і бортові журнали.
Ми з Майкою перезирнулись.
— Цей бідолаха, командир "Пелікана", — продовжував Вандерхузе, — напевне, добряче знав старовинні закони. Адже цьому правилу, напевно, років із двісті, його придумали ще на початку зореплавання, придумали з голови, намагаючись усе передбачити. Та хіба все передбачиш? — Він зітхнув. — Авжеж, можна було здогадатися, чому з бортжурналом сталася така штука. Ось Комов і здогадався… І ви знаєте, як він реагував на моє повідомлення?