І Карлсон ще раз подивився, чи міцно тримає ковбасу маленька Гуль-Фія.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав він.— Я знаю, що роблю. Адже я найкраща в світі нянька.
Раптом Малий почув, що хтось піднімається сходами, і дуже злякався.
— Вони йдуть! — прошепотів він. [320]
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон, і вони обидва кинулись до вікна.
У шпарку вже встромили ключа. Малий подумав, що все пропало. Але, на щастя, він таки встиг перелізти через підвіконня.
За мить двері відчинились, і жіночий голос сказав:
— А маленька Сусана, люба мамина донька, спить собі та й спить!
— Еге ж, справді спить собі й спить,— озвався чоловічий голос.
Але потім почувся крик. Малий збагнув, що це мама й тато Гуль-Фії побачили у неї в руці ковбасу.
Малий не чекав, що буде далі, а кинувся доганяти найкращу в світі няньку — вона, зачувши голоси, швидко сховалася за димарем.
— Хочеш побачити волоцюг? — спитав Карлсон Малого, коли вони трохи відсапались.— Я маю тут в одній мансарді двох першокласних волоцюг.
Карлсон говорив так, ніби то були його власні волоцюги. Малий, звичайно, знав, що вони не його, та все одно захотів побачити їх.
З вікна мансарди, де мешкали волоцюги, долинав галас і сміх.
— О, та в них весело! — сказав Карлсон.— Ходімо побачимо, чого вони так радіють.
Вони побралися вздовж ринви до мансарди, і Карлсон зазирнув досередини. Вікно було завішене фіранками, але в одному місці лишилася шпарка, і в неї видно було кімнату.
— У волоцюг гості,— прошепотів Карлсон.
Малий і собі зазирнув у шпарку. В кімнаті сиділо два жевжики, що справді скидалися на волоцюг, і з ними приємний, скромний хлопець, такий на вигляд, немов він прибув з того села, де мешкала бабуся Малого. [321]
— Знаєш, що я думаю? — прошепотів Карлсон.— Я думаю, що волоцюги самі хочуть із когось пожартувати. Але зась, ми їм не дамо!
Він ще раз зазирнув усередину.
— Присягаюся, що вони лаштуються утнути щось тому бідоласі з червоною краваткою!
Волоцюги та хлопець з червоною краваткою сиділи за невеличким столиком біля самого вікна. Вони їли й пили. Коли-не-коли волоцюги ласкаво поплескували свого гостя по плечу й примовляли:
— Ми такі раді, що зустріли тебе, любий Оскаре!
— Я теж радий,— казав Оскар.— Коли вперше приїжджаєш до міста, як оце я, то так хочеться знайти добрих друзів, вірних і надійних. А то не знаєш, куди поткнутися. Або ще натрапиш на якихось негідників.
Волоцюги кивали головами.
— Так, так, негідникам легко попасти в руки,— сказав один із волоцюг, на ім'я Рулле.— Це велике щастя, що ти зустрів Філле й мене!
— Еге ж, якби ти не трапив на Рулле й на мене, тобі справді довелося б скрутно. А тепер їж, пий і почувай себе як дома,— сказав той, що його звали Філле, і знову поплескав Оскара по плечу.
Але те, що Філле зробив потім, страх як здивувало Малого: він, ніби випадково, засунув руку до задньої кишені Оскарових штанів, витяг звідти гаманця і обережно сховав його в задню кишеню своїх власних штанів. А Оскар нічого не помітив. Може, тому, що саме тієї миті Рулле гаряче обіймав його. Та коли Рулле одвів руку, в ній виявився Оскарів годинник. Рулле теж сховав його в задню кишеню своїх штанів. А Оскар нічого не помітив.
І тоді Карлсон, що живе на даху, обережно просунув свою пухку руку в шпарку між фіранками і витяг Ос-карового гаманця з кишені Філле. А той нічого не помітив. Потім Карлсон знову просунув у шпарку свою [322] пухку руку і витяг з кишені Рулле годинника. А Рулле теж нічого не помітив.
Трохи згодом, коли Рулле, Філле й Оскар ще попоїли і ще попили, Філле засунув руку до своєї кишені й виявив, що гаманця нема. Тоді він сердито глянув на Рулле й сказав:
— Слухай-но, Рулле, ану ходімо до сіней. Мені треба з тобою поговорити.
Але саме тієї миті Рулле помацав у себе в кишені, завважив, що немає годинника, і сказав:
— От добре. Бо в мене теж до тебе невідкладна справа.
Отож Філле та Рулле вийшли до сіней, а нещасний Оскар залишився сам. Йому, певне, було нудно сидіти, бо за якийсь час він підвівся і також вийшов до сіней поглянути, що роблять його нові приятелі.
Тоді Карлсон швиденько переліз через підвіконня й поклав Оскарового гаманця в миску. Гаманець не намок, бо Філле й Оскар висьорбали з миски всю юшку. А годинника Карлсон повісив аж на лампу під стелею. Він там висів на видноті, погойдуючись на ланцюжку, і Філле, Рулле та Оскар відразу побачили його, як тільки повернулися з сіней.
Проте Карлсона вони не помітили, бо він заліз під стіл за скатертину, що звисала майже до самої підлоги. Малий теж примостився біля нього, бо він, хоч як боявся, але хотів бути разом з Карлсоном.
— Гляньте, на лампі висить мій годинник! — вигукнув Оскар.— Як він міг там опинитися?
Він підійшов до лампи, зняв годинника й сховав його до кишені свого жилета.
— А ось лежить і мій гаманець, ви подумайте! — знову вигукнув він, заглянувши в миску.— Ото дивина!
Рулле й Філле вражено глянули на Оскара, і Філле сказав: [323]
— А у вас у селі хлопці, видно, теж маху не дають! Потім вони всі троє знов посідали довкола столу.
— Любий Оскаре,— мовив Філле,— поїж і випий ще трохи.
І Оскар, Рулле та Філле знов заходилися їсти й пити і поплескувати один одного по плечах.
Трохи згодом Філле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів гаманець. Мабуть, він думав, що так буде безпечніше, аніж ховати його до своєї кишені. Та він помилився: Карлсон відразу схопив гаманця й тицьнув його в руку Рулле.
Тоді Рулле сказав:
— Філле, я був до тебе несправедливий, ти шляхетна людина.
За хвилину Рулле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів годинник. Карлсон узяв його, легенько торкнув за ногу Філле й віддав йому годинника.
Тоді й Філле сказав:
— Немає кращого товариша за тебе, Рулле! А невдовзі Оскар спитав:
— Де мій гаманець? Де мій годинник?
Тієї ж миті гаманець і годинник знов опинились на підлозі під столом, бо ні Філле, ні Рулле не хотіли мати при собі крадених речей, якщо Оскар зчинить галас. А Оскар і справді почав кричати, щоб йому повернули гаманця й годинника.
Тоді Філле гукнув:
— Звідки ми знаємо, де ти дів свого нікчемного гаманця!