Довсон переглянулася з економкою.
– Довсон зробить усе, що ви її попросите, – сказала місіс Мелон.
– Звичайно. Най Господь вас благословить, – добродушно додала Довсон. – Ви можете вдягатися сам, якщо хочете, а я буду стояти поруч. Якщо щось треба – відразу поможу.
– Дякую вам, – відповів лорд Фонтлерой. – Знаєте, мені часом важко собі дати раду з ґудзиками. Отоді я прошу когось допомогти.
Довсон здалася йому напрочуд милою і привітною жіночкою, отож заки хлопець скінчив митися і вдягатися, вони подружилися. Фонтлерой також устиг багато довідатися про її життя. Виявилося, що її чоловік був у солдатах і його вбили у справжній битві. А син Довсон став матросом. Він ходив у далекі плавання, бачив піратів, людоїдів, а також китайців і турків. А ще він привозив додому розмаїті мушлі предивної форми й уламки коралів – і все це Довсон була готова у будь-яку мить йому показати. Це ж так цікаво! Хлопчик також довідався, що Довсон усе своє життя доглядала за дітьми. І сюди вона переїхала з другого кінця Англії, де опікувалася гарненькою дівчинкою на ім'я леді Ґвінет Воєн.
– Вона вам, мілорде, якась рідня, – сказала Довсон. – Певно, колись її і побачите.
– Справді? – перепитав Фонтлерой. – Було б цікаво. У мене серед друзів дівчаток не було, але мені подобалося на них дивитися.
Коли вони перейшли у сусідню кімнату, де мав бути сніданок (а була це доволі простора зала), Седрик побачив, що з неї є вхід у ще одну. Довсон пояснила, що ця кімната також його. Хлопчик відчув себе надто маленьким для такого простору. Це відчуття було настільки сильним, що за сніданком він звірився у ньому Довсон. А сніданок і справді був знаменитий.
– Я ж всього лише маленький хлопчик, – задумливо вимовив він. – Замалий я іще, аби ото жити у такому великому замісу і мати отакі величезні кімнати. Не думаєте?
– О на маєш! – здивувалася Довсон. – Дивно, що ви таке кажете. Але нічого, поживете ще тут трохи – то й перестанете тим перейматися, бо сподобається. Гарно тут, правда?
– Місце і справді чудове, – відповів Фонтлерой, легенько при цьому зітхнувши, – але я волів би, аби зі мною тут була матуся. Зранку ми завжди снідали разом, я клав їй цукор до чаю, наливав вершки, подавав тости. І ми собі так гарно разом розмовляли…
– Та звісно, – потішаючи його, проказала Довсон, – але ж ви можете щодня її бачити, і стільки всього розказувати. Господь з вами! Ото зачекайте трохи, перейдіться по маєтку, роздивіться все довкола – собак, коней у стайнях. Я знаю, що вам подобається дивитися за кіньми…
– Тут є коні? – вигукнув Фонтлерой. – Я їх дуже люблю. От і Джима люблю. То кінь містера Гобса, возить крам до його крамниці. І був би з нього нічого кінь – аби ж не такий упертий.
– Чекайте-чекайте, – вимовила Довсон, – ото побачите наші стайні. Дорогенький мій, ви ж іще навіть не подивилися другу кімнату!
– Це ж яку іще? – поспитав Фонтлерой.
– А от скінчите зі сніданням і підемо дивитися, – сказала Довсон.
Звичайно, що хлопця взяла цікавість, отож він зосередився на сніданку. Певно, у тій кімнаті є на що подивитися, думав собі Седрик. А з обличчя Довсон тим часом не сходив отой поважно-таємничий вираз.
– Ну все, – вимовив Фонтлерой, вислизаючи з крісла, – я вже наївся. То можемо піти подивитися?
Довсон кивнула головою і пішла вперед, показуючи дорогу. Вигляд у неї зробився ще більш загадковий, ніж досі. А хлопця з'їдала нетерплячка.
Коли ж Довсон відкрила двері до кімнати, Седрик став на порозі – і вражено застиг. Хлопцеві відібрало мову: він зашарівся, руки відрухово запхав у кишені –і не міг відірвати погляду від того, що там уздрів.
Від захоплення личко його залив ще густіший рум'янець – така вже велика була несподіванка. Бо побачити таке – це було неабищо для будь-якого хлопчака його віку.
Кімната виявилася величенька – як, зрештою, усі кімнати у замку. А те, що хлопець там побачив, сподобалося йому найбільше за все. Меблі тут були не такі важкі, як ото внизу. Яскравіші штори і килими. Полички аж до стелі заповнені книжками – а на столі розкладено силу-силенну розмаїтих забавок, пречудових забавок! Седрик-бо у Нью-Йорку не раз зупинявся перед вітринами іграшкових крамниць – і захоплено їх розглядав. Тож зараз хлопчикові аж подих перехопило.
– Гм, це дитяча кімната, – вимовив він, ледве даючи собі раду з хвилюванням. – Чия ж вона? Кому належить?
– Зайдіть та роздивіться усе, – мовила Довсон. – Це все належить вам!
– Мені?! – вигукнув Фонтлерой. – Мені? Як це? Від кого вони, ці забавки?
Хлопчик кинувся до стола, уже не стримуючи радісних вигуків. Він ніяк не міг повірити своєму щастю. Очі аж сяяли від утіхи.
– Це дідусь! – вимовив Фонтлерой. – Я знаю, це дідусь!
– Так, це його світлість, – потвердила Довсон. – І якщо ви будете гарним хлопчиком, якщо не будете комизитися і вередувати, якщо будете чемним і привітним, то отримаєте від його світлости все, що тільки забажаєте.
То був справді незвичайний ранок. Стільки ж бо всього належало пізнати. І кожне нове відкриття викликало таке захоплення, що годі було перейти до наступного. Седрика надзвичайно здивувало, що все це приготували для нього одного, що поки він іще був у Нью-Йорку, хтось приїхав із Лондона спеціяльно для того, аби приготувати для нього кімнату, хтось подбав про книжки і забавки, які найбільше його цікавили.
– Чи є на світі ще хто такий добрий, як мій дідусь? – звернувся він до Довсон.
На обличчі Довсон з'явився якийсь непевний вираз. Вона була не надто високої думки про його графську світлість. Хоча жінка іще не дуже довго жила у замку, проте і цього часу їй вистачило, аби наслухатися від слуг про примхи старого графа.
– Скільки то мені доводилося служити в різних господарів, скільки набачився їхніх примх, а такого прикрого старого, як тут, не видів, – говорив високий лакей.
А слуга, котрий мав на ім'я Томас, ще розповідав усім, як ото граф напучував містера Гевішема перед тим, як Седрик мав приїхати до маєтку.
– Нехай малий робить що хоче, заваліть його кімнату забавками, – давав вказівки граф. – Нехай бавиться досхочу – то й думати покине про матір, забуде її дуже швидко. Розважайте його чим тільки можна, щоб його думки увесь час були чимось зайняті, – і не матимемо з ним жодних клопотів. Така вже натура у тих хлопчиськів.