– Іди сюди, – мовив граф. Седрик підійшов до дідуся.
– Бачите, досі мені ще ніколи не траплялося покидати рідний дім, – вимовив хлопчик, трішки нахмурившись. – Тим-то і з'являється це дивне відчуття – коли знаєш, що тепер ночуватимеш деінде, а не в себе. Але ж матуся від мене недалечко. Вона просила мене це пам'ятати… Зрештою, мені вже сім років… І ще я можу дивитися на її портрет, який вона мені подарувала.
Він сягнув рукою до кишені і витягнув невеличкий футлярчик, обтягнутий фіолетовим оксамитом.
– Ось він, – проказав він. – Ось гляньте, треба тільки тут натиснути – і футлярчик відкриється. А всередині портрет.
Седрик підійшов до крісла графа, по-дитячому довірливо притиснувся до дідусевої руки, що лежала на поручні, і натиснув на пружинку.
– Ось і портрет, – вимовив хлопчик, тепло усміхаючись, коли фіолетовий футлярчик відкрився.
Гаф нахмурив брови. Він не бажав дивитися на той портрет, проте мимовільно таки кинув на нього погляд. Його очам відкрилося вродливе обличчя молодої жінки… наче дві краплі води подібне до дитячого, зверненого до нього. Граф аж змішався.
– Ти думаєш, що дуже її любиш, – проказав граф.
– Так, – тихо відповів лорд Фонтлерой з усією притаманною йому щирістю. – Я так думаю – бо справді дуже її люблю. Знаєте, містер Гобс був моїм другом, і Дік, і Бриджит, і Мері, і Майкл – вони всі мої друзі. Але матуся – найліпший друг. Ми завжди все одне одному розповідали. Татко велів мені піклуватися про неї. Коли я виросту великий, то піду на роботу, зароблятиму гроші і даватиму матусі.
– А чим ти займатимешся, коли виростеш? – поцікавився граф.
Юний лорд сів на килимок перед каміном, тримаючи перед собою портрет. Здавалося, хлопчик серйозно обдумував свою відповідь.
– Спершу я думав, що можу увійти в долю з містером Гобсом, – мовив він врешті. – Проте згодом я вже хотів стати президентом.
– Ми пошлемо тебе у Палату лордів, – сказав йому граф.
– Гаразд, – відповів лорд Фонтлерой, – якщо я не зможу бути президентом, то хай уже буде Палата лордів – я не заперечуватиму. Просто торгувати бакалією часом стає нудно.
Можливо, він у думках зважував цю можливість, задивившись на полум'я в каміні, тому що у кімнаті на якийсь час запала мовчанка.
Граф також не промовив більше жодного слова. Він хіба відкинувся на спинку крісла і спостерігав за хлопчиком. У голові старого графа народжувалися дивні думки. Дуґал розтягнувся перед каміном і задрімав, поклавши голову на свої лев'ячі лапи. Запанувала цілковита тиша.
Десь через пів години лакей привів до бібліотеки містера Гевішема. У кімнаті не було чутно ані звуку. Граф так само напівлежав собі кріслі. Та як тільки двері відчинилися, господар Доринкурту мимовільно приклав палець до вуст, перестерігаючи містера Гевішема, щоб дотримувався тиші. Адвокатові видалося, що граф навіть не усвідомив цього свого жесту. Дугал дрімав перед каміном, а поруч із цим великим псом, поклавши кучеряву голівку на руку, спав маленький лорд Фонтлерой.
РОЗДІЛ 6
Дідусь і внук
Коли лорд Фонтлерой прокинувся (а було це вже наступного ранку – хлопчик навіть не розплющив очей, коли його переносили у ліжко), – перше, що він почув, було потріскування дрів у каміні і тихенький шепіт.
– Дивіться, Довсон, нічого йому не кажіть, – промовляв хтось. – Хлопець не знає, чому вона не живе разом з ним, тому не можна про це говорити.
– Якщо ж граф так розпорядився, мем, – відповів другий голос, – то що тут вдієш… Тільки, якщо дозволите, мем, слуги ми там чи не слуги – так між нами: хай там що, але то жорстоко так робити – ось що я вам скажу. Бідна вдова – така молоденька, така гарна. А тут від неї ще рідну кровинку забирають. А хлопчик такий милий і поводиться як правдивий джентльмен! Вчора ввечері Джеймс і Томас говорили між собою на кухні, що таких манер, як у того малого, вони ще в житті не бачили. Зрештою, всі слуги тільки про то й говорять: наш юний лорд зі всіма поводиться так чемно і привітно, ніби вони його близькі друзі. В нього таки ангельська вдача… на відміну від декого… Ви вже вибачте, мем, але й так всім відомо, що тут нераз буває: аж кров застигає в жилах, коли доводиться мати справу з деким… Та й на вроду лорд вдався нівроку. Ото вчора, коли зателенькав дзвінок за нами, ми з Джеймсом пішли були до бібліотеки, аби його перенести до його кімнати. То ось, Джеймс підняв його і дивимся: личко зарум'янілося в сні, голівка притулилася до Джеймсового плеча, волоссячко розсипалося – ну просто як намальований. Присягаю, мем, такої милої дитини я ще не бачила. І знаєте, що я вам скажу? Наш господар також ним перейнявся. Бо ото як Джеймс підняв малого, граф сказав: "Диви не розбуди його!" Ось як!
Седрик повернув голову на подушці і розплющив очі.
Він побачив у кімнаті двох жінок. Сама кімната була світла, весела, оздоблена квітчастим провощеним ситцем. У каміні палахкотів вогонь, а сонечко струмувало до кімнати крізь порослі плющем вікна. До його ліжка підійшли дві жінки. В одній Седрик упізнав місіс Мелон, економку. Повновиде обличчя другої жінки також осяяла добродушна привітна посмішка.
– Доброго ранку, мілорде, – проказала місіс Мелон. – Як вам спалося?
Мілорд протер очі й усміхнувся.
– Доброго ранку, – відповів. – Я й не знав, що тут опинився.
– Вас перенесли, коли ви вже спали, – пояснила економка. – Це ваша спальня. А це – місіс Довсон. Вона буде вами опікуватися.
Фонтлерой сів на ліжку і подав руку місіс Довсон – зовсім так само, як він ото вітався з графом.
– Доброго здоров'я! – мовив він. – Дуже вам вдячний, що ви прийшли мені допомогти.
– Можете називати її Довсон, мілорде, – сказала усміхаючись економка. – Всі її так називають, от вона і звикла.
– Міс Довсон чи місіс Довсон? – поцікавився юний лорд.
– Просто Довсон, мілорде, – промовила Довсон, сяючи добродушною посмішкою. – Господь з вами: я ані міс, ані місіс. Чи не зволите встати, мілорде? Я допоможу вам вбратися і тоді поснідаєте у своїй кімнаті.
– Дякую, але я вже багато років вмію вбиратися сам, – відповів Фонтлерой. – Матуся навчила мене. Зі слуг у нас тільки Мері була, ото вона і прала, і все решта робила в хаті. Тому я не міг їй завдавати клопотів. Я й викупатися сам можу – ви тільки спину допоможіть мені помити, гаразд?