— Агов, дідусю, а якого б ви змайстрували зараз?
— Та такого, що був би разів у п’ять тугішим.
— Але ж ви не розтягнете його!
— Звичайно, коли так тримати стрілу. Але взимку я брав з бібліотеки одну книжечку про стрільбу з лука й вичитав у ній чимало корисного. Бачиш, ти затискаєш стрілу і через те можеш розтягнути лук лише на якихось шість-вісім футів. Та коли продіти пальці під тятиву, — ось так, — його можна розтягнути в п’ять разів дужче. Оце і є правильна стрільба з лука.
— Не дуже вона зручна, — сказав Сем, пустивши стрілу новим способом.
— Звичайно, спочатку незручно. До того ж на кінці стріли повинна бути глибоченька зарубка. інакше в тебе нічого не вийде.
— Я гадаю, що в тебе також вийде не краще.
— Не вийшло б, коли б я про це не читав.
А тепер я зроблю першокласний лук і багато стріл, — з однією не дуже настріляєшся.
— Ну що ж, роби, коли вмієш. А яке дерево для цього потрібне? Як сказано в твоїй книзі?
— Найкраще дерево — іспанський тис.
— Такого не знаю.
— Потім орегонський тис.
— Теж диковинка.
— Можна взяти апельсинове дерево.
— Шукай іншого.
— Ну, а з дерев, що ростуть у нас— червоний кедр, яблуня, гікорі, в’яз.
— Червоного кедра не зустрічав, зате інших — скільки завгодно.
— Але дерево повинно бути зрубане взимку, добре висушене й без жодного сучка.
— Таке підійде? — спитав Сем, показуючи на цілу в’язку ліщинових палиць, що лежали на сволоках у дерев’яному будинку Рафтена. — їх зрубали кілька років тому.
Друзі вибрали хорошу довгу палицю, розкололи її вподовж та обтесали сокирою. Тепер вони мали дві добрі основи для луків по п’ять з половиною футів у довжину й по два дюйми завтовшки.
Ян керував усією роботою, пригадуючи по пам’яті вказівки з дорогоцінної книжки та форму довгих англійських луків, що він їх бачив колись у вітрині однієї з крамниць свого міста. Сем чудово управлявся з інструментами, і хлоп’ята скоро змайстрували два добрих п’ятифутових луки. Посередині кожен лук мав півтора дюйма в ширину і дюйм у товщину. Цей розмір було витримано на дев’ять дюймів у кожен бік, від чого утворився вісімнадцяти-дюймовий відрізок, що не згинався під час стрільби. Зате кінці були підтесані й обстругані уламками скла так, що згинались рівномірно й були під силу хлоп’ятам.
Чимало клопоту завдала їм тятива. Жодна мотузка, яку вони могли знайти вдома, не витримувала більше двох-трьох пострілів і лопалась. Помітивши їх труднощі, наймит Сі Лі послав друзів до шевця за мотком сурових ниток та шматочком воску. Намотавши нитки тугим джгутом, товщиною в добру мотузку, навколо двох кілків, убитих в землю на відстані семи футів один від одного, Сі Лі розрізав їх з одного кінця, розділив на три однакових пасма і, злегка навощивши, заплів нетугу косичку. На прохання Яна він зробив петлю на кінці, потім обкрутив тонкою провощеною дратвиною з’єднання петлі, а також місце в шість дюймів посередині тятиви, де мала накладатися стріла. Петля давала змогу легко знімати тятиву з лука, коли ним не користувались.
— Ну, цього ви вже не розірвете! — сказав Сі Лі.
На довершення всього друзі покрили свої луки тонким шаром лаку, знайденого в господарстві Рафтена.
— Який тепер жалюгідний мій старий лук! — признався Сем, тримаючи в руках нову чудову зброю, яку й порівнювати не можна було з тією, що він її колись зробив з поламаного обруча, та ще й пишався нею. — А що вам відомо про стріли, містер Ян? — додав він, приміряючи стару стрілу до нового лука.
— Напевне відомо, що ця нікуди не годиться, — відповів Ян. — І ще тобі скажу, що стрілу набагато важче зробити, ніж лук, розуміється, хорошу стрілу.
— Дуже втішно, особливо, коли зважити на мороку, що її завдав уже лук.
— Нічого, все одно нам треба мати хоч по дюжині стріл.
— А як їх роблять індійці?
— В більшості вони користуються гордовиною. Та тут її не знайдеш. До того ж вона не дуже пряма. А стріли повинні бути прямими, інакше вони метлятимуться в повітрі. Недарма ж кажуть: прямий, мов стріла. Ми можемо зробити кращі стріли, ніж індійські, бо в нас кращі інструменти. Ми можемо наколоти їх з найтвердішого дерева.
— Якого саме? Невідомої породи, якої біла людина ніколи не бачила і про яку навіть не чула?
— Ні, друже мій! Для стрільби по мішені найкращі стріли з білої сосни, а мисливські — з ясена або горіха. Які ми зробимо?
— Я мисливець! Мені до зарізу потрібні мисливські стріли. Що для них треба?
— Як можна більше двадцятип’ятидюймових паличок в три восьмих дюйма завтовшки, наколених з добре витриманого ясеня, потім гарячого клею та індичих пер.
— Я роздобуду пера, а все інше покладаю на тебе, — сказав Сем, витягаючи в’язку індичих крил, якими господині підмітають у печах. Ллє він тут же порушив свою заяву, поставивши сторч оцупок ясеня й заходившись його розколювати кожного разу пополам, аж поки в нього не набралося дві дюжини прямих скалок завтовшки приблизно в три чверті дюйма кожна.
Ян взяв одну з них і почав стругати скла-даним ножем, щоб надати їй потрібної форми та розміру.
— Це можна зробити краще, — зауважив Сем і переніс усі палички на верстат, де взявся обробляти їх рубанком.
Яну це не сподобалось, і він заявив:
— Індійці не знали рубанків!
— Так само, як і складаних ножів, — огризнувся Сем.
Це була правда. Адже ідеалом для Яна були ті первобутні індійці, які жили тут ще до відкриття Америки Колумбом, і які, звичайно, ніколи не користувалися знаряддям білої людини. Саме їх він і хотів наслідувати.
— Мені здається, що більш по-індійському буде робити все з допомогою того, що можна знайти у лісі. Індійці не мали складаних ножів, проте колись вони користувалися гострими уламками кременю.
— Ну що ж, друже Ян, стружи гострою каменюкою. Цього добра ти знайдеш скільки завгодно на дорозі, якщо знімеш свої черевички та прогуляєшся босоніж. Ще й яких гострих! А я обійдуся рубанком. Побачимо, чиє буде зверху.
Яна це не втішило, але він замовк, давши в думці обіцянку зробити якось на дозвіллі кілька справжніх індійських стріл з гордовини. Поки що ж він вирішив достругати хоч одну своїм складаним ножем. Він все ще вовтузився з нею, коли Сем вистругав рубанком аж шість штук і набагато кращих.