Коли хлопчики вийшли через перелаз свого саду на дорогу, в небі ширяв яструб. Пташки довкола поступово замовкали, як тільки він почав наближатися. Більшість із них поховались, але польовий жайворонок, який щойно висвистував на купині посеред широкого лугу, марно шукав собі захистку. Яструб прискорив політ. Жайворонок метнувся убік, напружуючи всі сили, щоб швидше дістатись до саду. Та яструб наздоганяв його… Ось він у нього над головою, ось… Ще мить, і він би схопив наляканого до смерті співця, та раптом з-за яблунь випурхнула невеличка чорна з білим пташка — боривітер. З голосним пронизливим криком (його бойовий клич), з настовбурченим сірим пір’ячком на голові, під яким виднілось яскравочервоне (його бойовий колір), боривітер блискавкою кинувся на хижого розбишаку.
— Клікер-і-клікер! — задирливо пищав він
і мчав назустріч яструбу, який був у десять разів більший за нього.
— Клікер-і-клікер! — викрикував він і, мов чорна з білим стріла, вп’явся у плечі яструбу саме в ту мить, коли жайворонок в розпачі припав до голої землі, сховавши під крило голівку від неминучого смертельного удару.
— Клікер-і-клікер!
І яструб розгублено заметушився.
— Клікср-і-клікер!
А маленький безстрашний воїн впав між крила розбійника й почав їх клювати та роздирати кігтями.
Яструб забрикавсь, неначе мустанг, і скинув з себе боривітра, але той знову насів на гостре яструбине крило.
— Клікер-і-клікер!
І боривітер ще з більшим завзяттям почав шарпати яструба, і тепер велике коричневе пір’я хижака полетіло за вітром.
Про жайворонка він зовсім забув. Яструб думав тільки про тс, як би самому врятуватись.
А з неба все долинало:
— Клікер-і-клікер!
Тепер яструб летів на всю міць своїх крил, намагаючись втекти з поля бою, але боривітер майже не злазив з його спини. І знов закружляли в повітрі коричневі пера, хоч яструб відлетів уже далеко й здавався не більшим за ластівку, а боривітер — не більшим за муху, що витанцьовувала на спині хижака. Нарешті яструб шугнув кудись у хащі, а боривітер завернув додому. Він ще разів зо два повторив свій бойовий клич, мабуть, для того, щоб попередити свою подругу, бо та одразу злетіла на найвищу гілку яблуні і привітала героя з щасливим поверненням. Боривітер підлетів до неї, крикнувши ще раз "клікер-і-клікер", а потім раптом неначе підстрибнув у повітрі футів на п’ятдесят і знов опустився униз, безперервно подаючи пронизливий бойовий клич, описуючи зигзаги й роблячи несподівані химерні повороти вправо, наліво, вперед. Він завдавав смертельних ударів уявному ворогові, потім знову шугав у небо й проробляв усе спочатку кілька разів, ніби хотів показати, що він аніскілечки не стомився і міг би битися ще краще в разі потреби. Нарешті заключним граціозним кидком, супроводжуваним цілою зливою "клікер-і-клікер", боривітер метнувся на дерево приймати поздоровлення від тієї, для якої все це пророблялось і яка, в усякому разі, була єдиною глядачкою, чия думка мала для нього вагу.
— Хіба ж це не чудово? — сказав Сем з щирим захопленням.
Його голос ніби розбудив Яна, що в мовчазному заціпенінні стежив за маленьким безстрашним боривітром.
Вечірня ластівка побігла перед ними по дорозі, злітаючи на кілька футів кожного разу, коли вони її наздоганяли, й показуючи при цьому білі внутрішні хвостові пера.
— Диви, горобчик, — кинув Сем.
— Що ти! Який же то горобчик? Це вечірня ластівка! — впевнено вигукнув Ян.
— Ну, можливо, не знаю, — погодився Сем.
— А ти ж, пригадую, казав, що знаєш всіх тутешніх птахів, — закинув йому товариш, в якого враження першого дня ще не стерлися з пам’яті.
Сем пирхнув:
— Я тоді ще не знав тебе й трохи похвастався, щоб ти був про мене вищої думки. 1 це вдалося… на деякий час…
Червоноголовий дятел з жовтим метеликом у дзьобі пролетів до живоплоту й сів на гілку, скоса позираючи на хлоп’ят, що проходили мимо. Призахідне сонце осявало його яскраве пір’я, китицю бузку, жовтого метелика, — і це чудове поєднання фарб сповнило Яна радісним трепетом. На іншій гілочці — луговий жайворонок, трохи далі від нього — плиска, внизу, на камінчику — вечірня ластівка, — і всі вони тішили зір та слух.
— О, як прекрасно! — вигукнув Сем, а Ян просто онімів від щастя.
Пташки не люблять вітру, і це був справді їхній день, бо довкола панувала мертва тиша.
Хлоп’ята пройшли повз стодолу, біля якої з щебетом кружляли сотні проворних ластівок.
По обочинах насипної дороги кублилися тисячі стрижів; біля струмка звили собі гнізда балакучі рибалочки, а на болоті пурхали зграйки чорних дроздів.
Спостерігаючи таку велику кількість прекрасних живих істот, Ян не міг стримати своєї радості, радості дослідника природи. Сем також відчував щось подібне й примовк, а останні півмилі до "Рогу" друзі пройшли, не промовивши жодного слова.
Чоботи були готові. Сем перекинув їх через шию, і хлопчики пішли додому. Сонце вже зайшло, але пташки не поховались. Вони сиділи, зачаровані теплим, тихим вечором.
Співочий горобець біля струмка та берестянка на високому в’язі все ще сипали дзвінкими трелями в густі вечірні сутінки.
— Я хотів би лишитися тут назавжди, — сказав Ян і трохи зніяковів, пригадавши, як не хотілось йому сюди їхати.
Вони мовчки й повільним кроком вийшли на потемнілу дорогу. Кожен думав про щось своє.
Раптом у них над головою з дерева почулося гучне й лунке, але в той же час ніжне "оху-оху-оху-у-у", схоже на туркотання величезного голуба. Вони зупинились, і Сем прошепотів:
— Сова! Велика сова-реготуха!
У Яна стріпнулось від радості серце. Він багато читав про сов, навіть бачив їх живими в клітках, але йому вперше доводилося чути знаменитий крик справжньої дикої сови, і хлопчик переживав ні з чим незрівнянну насолоду.
Вечірні сутінки згустились до пітьми, але численні голоси свідчили про те, що життя не завмерло. В лісі жалібно волала дрімлюга, скрипіли й кумкали сотні ропух та жаб. З мулкого озерця долинав якийсь дивний розкотистий крик, що нагадував сміх, і спантеличив обох наших друзів. Раптом з густого чагарника полився ніжний мотив співочого горобця. Він співав так завзято та радісно, неначе зараз був сонячний день.