Здавалося, все було ясно. Дбайливо згорнувши брудний папір з планом, Ян заховав його в кишеню, подякував і зібрався йти. Обидва хлопчики попрощались, проте Калеб не відповів їм, а коли друзі відійшли на кілька кроків, гукнув услід:
— А де паш табір?
— На горбку біля річки, де болото, поблизу кедровника Рафтена.
— Гм! Може, я якось загляну до вас.
— Чудово! — вигукнув Сем. — Ідіть по міченій стежці від живоплоту.
— По якій міченій стежці, Сем? — запитав Ян, коли вони відійшли настільки, що Калеб не міг їх чути. — Для чого ти це сказав? Адже ніякої міченої стежки там немає.
— Але це чудово звучить, — спокійно відповів Сем. — До того ж мітки там будуть, варто лиш нам захотіти. І будуть швидше, ніж він надумає ними скористатися.
VI
СПОРУДЖЕННЯ ТІПІ
Від здивування Рафтен аж чмихнув носом, коли довідався, що хлопчики побували в Калеба й таки домоглися свого. Ніщо ного так не втішало, як хитрість і кмітливість сина.
— По-моєму, старий Калеб не такий уже й мастак будувати тіпі, — зробив висновок Сем.
— Але він сказав нам досить, щоб розпочати роботу, — зауважив Ян, — і тепер ми навряд чи наробимо помилок.
Хлопчики розіслали покриття від фургона на підлозі в амбарі, приживили його в кількох місцях гвоздиками, а по краях поклали камені, щоб воно не совалось.
І тут вони з прикрістю виявили, що брезент страшенно твердий і геть увесь у дірках.
— Тепер я розумію, чому тато віддав його нам, — багатодумно промовив Сем. — Очевидно, доведеться спершу залатати його, а потім уже кроїти тіпі.
— Ні,— відповів Ян з тим незаперечним авторитетом, який він виявляв у всьому, що стосувалося лісового життя. — Краще спочатку розмітити все по плану, щоб не робити зайвих латок.
— І це ідея! Боюсь тільки, що наші латки не дуже будуть схожі на прикраси.
— Це нічого, — відповів Ян. — Індійці часто латають свої тіпі, коли їх пробивають кулями та стрілами.
— Не заздрю тому, хто жив у цій тіпі, коли точився бій, — заявив Сем, показуючи на добру дюжину великих дірок.
— Ну, годі вже. Відійди трохи та подай мені мотузку.
— Обережніше, — сказав Сем, — це моє хворе коліно. Сьогодні воно майже в такому ж стані, як і тоді, коли ми ходили до знахарки.
Ян виміряв брезент.
— Тепер прикинемо. Якщо обрізати все оце лахміття, то й тоді вийде дванадцятифутова тіпі. Дванадцять футів висотою, отже — двадцять чотири фути по всій ширині матеріалу. Чудово! Нам більше й не треба. Ну, я розмічаю.
— Почекай, що ти робиш! — запротестував Сем. — Не можна крейдою! Калеб говорив, що індійці малюють обвугленою паличкою. Крейда тут зовсім не годиться. Ти б уже заразом і майстра найняв!
— О, повело, повело! Збігай краще за обвугленою паличкою, а не знайдеш, то мерщій неси хоча б ножиці.
Щохвилини звіряючися з планом Калеба, вони, нарешті, викроїли тіпі, що по суті було дуже простою справою. Потім заходилися біля латок.
Вони шили шпагатом, засиленим у циганські голки, й робили до-о-овжеле-е-езні стьобки, але робота просувалась повільно. На неї пішов увесь вільний час одного дня. Сем, за звичкою, сипав дотепами на адресу батька, що нагородив їх "таким першосортним матеріалом". Ян шив серйозно і мовчки. Спочатку у Сема латки виходили кращими, але скоро Ян теж набив руку й почав шити не гірше за свого товариша.
Увечері друзі показали свою роботу наймитам. Один з них, Сі Лі, літній чоловік, підперезаний широченним ременем, поглянув на неї з добродушною зневагою і сказав:
— Чом же ви не попришивали латок зсередини?
— Не додумались, — відповів Ян.
— Всередині ми будемо жити, це не годиться, — пояснив Сем.
— А для чого навколо оцієї дірки ви зробили аж десять стьобків? Вистачило б і чотирьох, — і Сі голосно розреготався, показуючи пальцем на величезні незграбні стьобки. — Дурна робота. Тільки час змарнували.
— Якщо тобі не до смаку наша робота, — випалив Сем, — то зроби краще. Шитва тут ще вистачить.
— Де?
— А спитай он Яна. Він усе записав. Мене старий Калеб навіть не підпустив до себе. У мене мало не розірвалося серце. Всю дорогу додому я рюмсав. Правда, Ян?
— Треба пришити й підрубити димові клапани, поробити кишеньки у верхньому куточку кожного клапана, і… і… здається мені,— боязко додав Ян, — краще було б…. підрубити… все… кругом.
— Ну от що, хлоп’ята. Збігайте увечері на "Ріг" до шевця, заберіть у нього мої чоботи, а я, так тому й бути, пришию вам клапани.
— Я згоден, — відказав Ян. — І знаєш, Сі, це нічого, що ми накладали латки зверху.
Брезент можна перевернути, і нони будуть всередині.
Хлопчики взяли гроші, щоб викупити полагоджені чоботи, й після вечері подались до шевця, який жив милі за дві.
— Він якийсь чудакуватий, — Сем ткнув великим пальцем через плече, показуючи, що мова йде про Сі Лі.— Та й ім’я в нього чудне, як у китайської пралі. Здається, тільки пралею він і не був. А так уміє робити все на світі, хоча все в однаковій мірі погано. Він служив у солдатах, був підрядчиком, коком. Він грає на саморобній скрипці. Скрипка його така поганюща, що далі нікуди, та все ж і на ній можна було б грати краще… Він набиває чучела птахів, — наша сова вийшла з його рук. Він править бритви, лікує коней, лагодить годинники, — і все це робить з однаковим успіхом. Коняці він пускає кров, не спитавши попередньо, на що вона хвора, а коли береться почистити годинник, то неодмінно забуде поставити на місце якесь коліщатко. Якось він узявся почистити для Ларрі Невіль його старий годинник, запевнивши, що ніхто цього краще не зробить. А коли знову зібрав докупи годинник, то виявилось, що в нього залишилось зайвих коліщат майже ще на один годинник.
Він надто умілий і в той же час недосить умілий. Він може зробити все на світі як-небудь і нічого не може зробити як слід.
Але зшивати брезенти він може — на це він майстер. Він три роки служив матросом — ні на якій роботі так довго не уживався. Та воно й не дивно, бо то було китобійне судно з трирічним плаванням.
VII
ТИХИЙ ВЕЧІР
Був тихий червневий вечір, і птахи вдруге за нинішній день влаштували чудовий концерт. Співців та співачок зібралося сила-силенна. Майже на кожній гілочці сиділа яка-небудь пташинка і мало не захлиналась від щастя, яке по вінця сповнювало всю її істоту.