Тож Максим теж міг би поставити хату таку, як і в людей, і по півня з'їздив би на базар у Черкаси — діло нехитре. Але Максим не був би Максимом, коли б не надумався спорудити таку, якої ще й світ білий не бачив. Ну, світ не світ, а його село то вже напевне. А може, і весь район.
Надумався Максим звести двоповерховий будинок. Бачив щось подібне на кольоровому фото в журналі — довго не міг очей одірвати. Перший поверх із дикого каменю, а над ним, по периметру на метр виступаючи, вже другий — з червоної цегли. І величезний балкон — не в бік вулиці, а на луг, на Сулу. Вийдеш, глянеш — вся краса, весь отой обшир безмежний тобі так у душу й хлюпне.
Іще й вікна як у храмі. Високі, вгорі заокруглені. Від чого будинок здається ще вищий. У небо націлений.
І димар стрімкий посередині. А на димареві вже півень...
Ні, не півень, півні он і так над димарями по всьому селу намозолюють очі. Наче з одного яйця. Торгував ними інвалід у Черкасах — клепав за шаблоном. Максимові ж захотілося чимось таким димар увінчати, щоб у кожного, хто мимо проходитиме, рот розтулявся од подиву.
Спершу надумався страуса. Намалював на папері, так і так приміряв — не підходить. Страус важко сидів на димареві, наче квочка на яйцях.
Перекинувсь думками на оленя. Уявив голову, рогами важкими увінчану, змалював майже півзошита — знову не те. Щось підказувало Максимові, що й птах заморський, і олень північний не приживуться на його димареві.
Мучився-мучився Максим, серед ночі навіть підхоплювався, аж одного разу наче блискавка пітьму освітила: кінь!
З дитинства кохався у конях. Дід Максимів був конюхом, тоді ще в колгоспі тримали цілий табун, і не було більшого щастя малому, коли дід брав його попід руки, одривав од землі та й садовив на коня найсмирнішого:
— Ану, Максиме, покажи, який ти козак!
Максим щосили хапався за гриву, грудочкою прикипав до широкої спини, боячись скотитися з верхотури додолу: земля була хтозна й де унизу. І страшно, і солодко, й щемко холодило у грудях, і хотілося вищати од захвату. Дід вів коня за повід од конюшні до водопою, і здавалось малому Максимові, що він уже пливе у повітрі, під самісіньке небо піднесений.
Максим днював-ночував на конюшні, а коли трохи підріс, то щоліта, під час канікул, ганяв разом із дідом на пашу коней. Г так наловчився їздити верхи, що вже не боявся й стригунців необ'їжджених: скочить, прикипить до наче відлитої спини, свисне, вдарить п'ятами в боки — тільки вітер у розхристані груди, тільки тупіт шалений у вухах та порваний простір, що ошматтями ляга під копита.
Потім не стало ні коней, ні діда. Коней пожерли трактори та машини, дід помер од нудьги, од смертної туги за кіньми. Максим був уже підлітком, і дід, лежачи на смертному одрі, не раз стогнав до онука:
— Максиме, ану виглянь у вікно, то не коні мимо пробігли?
— Та які там, діду, коні! — відповідав щоразу Максим. — За ними вже й слід прохолонув.
(Нині, оглядаючись на ті роки далекі, Максим ладен був одкусити собі язика: ну хіба важко було утішити старого, що йому то не вчулося, що коні і справді протупотіли мимо їхнього двору!)
— Е-ех!.. — чи то схлип, чи то стогін виривався з старечих грудей, і дід одвертавсь до стіни...
Дід так і помер — до стіни обличчям...
А в Максима на все життя — незборима туга за кіньми. Не за отими заїждженими шкапами, що лишилися подекуди в колгоспах, а за дужими й гордими, вітрами розчесаними, сонцем облитими, викоханими в безмежних степах та на зелених лугах тваринами, в кожному рухові яких дика, неприборкана сила.
Був такий у колгоспові їхньому, був. Навіть дід з осторогою підходив до нього. Ухопив якось бригадира за густющу чуприну, підняв у повітря — замалим чоловік не облисів. Виводили зі стайні: двоє дужих чоловіків з усіх сил тримали за поводи, а він гриз сталеві вудила, аж піна летіла, а він схрапував дико (здавалось Максимові, що не повітря виривається з розширених ніздрів — вогонь), а він ставав дибки, молотив повітря могутніми копитами й, немов граючись, одривав чоловіків од землі.
— Чорт!.. Сила нечиста! — вигукував у захваті дід.
Нікого не підпускав до себе той звірюга, навіть на діда косував вогняним оком, нікого, окрім Максима.
Малий заходив без страху в дубове стійло, протискався поміж ногами, як між колонами, добирався до ясел, — жеребець нахиляв голову, тепло дихав в обличчя, дотикався губами, такими м'якими та ласкавими, що Максим аж сміявся од насолоди, і не було в цей час ріднішої для нього істоти.
Жеребця звали Ураганом, і в нього й справді було щось від урагану, що все зміта на своєму шляху.
Ось цього Урагана й надумався змайструвати Максим.
І знову — зошит. І знову ескізи, ескізи (як би здивувався Максим, коли б йому сказали, що те, що він малює, має назву "ескізи") — силуети коня, який немов повертався з далеких років до нього. З отого лугу понад Сулою, такого нині пустого й сумного, що дивитись на нього — серце стискається.
Не пробіжить. Не протупоче. Не заірже до самісінького неба.
Ех!..
Одмахувався з прикрістю од дружини, в голові якої одне: он і Яким цеглу дістав, і Петро, а ти що собі думаєш?
— Та одчепися ти од мене з тією цеглякою!
Не будинок майбутній пече зараз Максимові, а кінь. Стоїть як живий перед очима, гаряче диха в обличчя.
— Буде тобі й цегла, і камінь. Осьо лишень змайструю коня... Дістав оцинкованої бляхи, не один день вирізав та вистукував,
навіть серед ночі підхоплювався. Проснеться Маруся, за вікном місячно, ясно, як серед дня, а в дворі щось тюк та тюк, наче дятел. "Господи, знову піднесло! Та чи в нього шило у сідниці, чи колючка у боці?" Максим горів день і ніч, поки одного разу якийсь урочистий, аж на себе не схожий, ступив до хати:
— А йди глянь.
Вирізаний, викутий з бляхи, жеребець стояв як живий. Ні, не стояв — застиг на скаку: ще секунда, ще мить — і знову зірветься, і тоді його ні наздогнати, ні перейняти.
— Ну як? — У голосі Максима вже прорізувалися ревниві нотки.
— Ловкий! — замилувалася Маруся конем. — Як живий!
— А ти казала... — Вдячний, Максим пригорнув Марусю до себе.
— Ти що? Люди побачать! — випручалася з обіймів Маруся.
— Хай бачать! — Максим ладен був обійняти зараз увесь світ. — Ось побачиш, яким він буде угорі, на димареві!